Григор Угаров - Слідами вигнанця

Черкасов захопивсь був розповідями найневірогідніших історій, коли це Домбо раптом заверещав:

— Гамба, дивись, тама-тама!

Він показував рукою й напружено вдивлявся кудись ліворуч.

— Ой, тама-тама! Гамба, дивись! — аж підстрибував Домбо.

Черкасов з Балкановим повернули голови. Метрів за п'ятдесят від корабля, наче лезо, розтинала воду велика «морська гієна», як називають акул матроси. Вона припливла, ніби навмисне, щоб підтвердити правдивість штурманових історій. Могло здатися, що акула аж пнеться, аби якнайкраще показати себе: сновигала взад і вперед й робила круті повороти, спритно маневруючи, а коли помічала у воді кухонні покидьки, виверталася догори черевом, яке блищало проти сонця білим оксамитом. Бо тільки так, черевом догори, акула може вхопити здобич на поверхні води.

Павел вистрілив по одній акулі, що слідувала за кораблем. Хижак навіть не сіпнувся, хоч куля очевидячки влучила, бо на воді потяглась червона смуга. Ще добру годину ширяла «морська гієна» навколо «Севастополя», аж нарешті відстала. Мабуть, таки знесиліла.

Поблизу острова Мафія китобійця наздогнала буря. Океан закипів і вкрився білою пінявою. Обрій запнули важкі свинцеві хмари. Стало задушно. Докотились перші громовиці. Сліпучі блискавки краяли небо. І незабаром ціла зграя акул оточила корабель і заходились терпляче пантрувати жертв корабельної катастрофи. Але капітан Матросов і цього разу не пригостив їх.

Хижакам, певно, надокучило марно чатувати, бо вони зникли, навіть не дочекавшись кінця бурі.

Але часом траплялося, що навколо цілими днями не видно було живої істоти — ні тобі альбатроса, ні морського орла, ні буревісника, ні бодай поганенької акули. Куди тільки глянеш — хвилі та хвилі. В такі дні Павел був мовчазний і задумливий, сидів у каюті й щось писав або креслив якісь географічні схеми. Домбо крадькома зазирав до нього, але, побачивши свого гамбу за роботою, навшпинячки повертавсь назад, вмощався десь на трапі й починав тихенько бренькати на марімбі.

Одного разу хлопчик тихесенько зайшов до каюти й ледь чутно прошепотів Павлові, хитро мружачи оченята:

— Гамба, прийшли кімо-кімо! Багато кімо-кімо!

— Кімо-кімо?! — радісно схопився Балканов і виглянув у ілюмінатор.

Неподалік корабля й справді ширяли в повітрі цілі зграї чайок, сповнюючи простір квилінням і вереском. Деякі вже почали всідатись білими низками на реях та канатах. Павел вибіг на палубу, а там уже хтось горлав у грубу:

— Мозамбік! Мозамбік!

Години за дві, як берег був ще досить далеко, Павел уздрів перші піроги [36] Пірога — довгий човен, видовбаний із суцільного стовбура. . А коли корабель увійшов до затоки, піроги оточили його з усіх боків. Тубільці наввипередки пропонували матросам свої послуги. Їхні чорні тіла вилискували проти пекучого сонця, наче змащені дьогтем.

Як і на всьому африканському узбережжі, тут виявилися вправні пловці — вони ловили кинені у воду монети зі спритністю циркових акробатів.

Тубільці простягали морякам плетені очеретяні кошики з яскравими мережками, барвисті скриньки, рогожі, пальмове вино, прикраси з черепашок та круглі бамбукові стільчики.

Корабель кинув якір неподалік берега. Матросов заборонив екіпажеві сходити на суходіл. У човни посідали тільки ті, хто мав поповнити запаси харчів та питної води.

«Постачальників» супроводжував сам капітан. Спочатку він запросив до свого човна й Балканова, але потім передумав — серед тубільців шаленіла якась епідемія.

Ополудні Матросов гукнув географа до капітанської каюти. Біля дверей Павла перестрів Домбо й на мигах попередив, що там чужі люди. В каюті й справді сиділо двоє незнайомців. Один низенький і натоптуваний, з гладким мизатим обличчям, другий — високий, сухоребрий і миршавий, з довгою сивою бородою, вдягнений у якісь лахи. Замість взуття на ногах він мав прип'яті мотузяччям два шматки шкіри. Над лівою бровою в нього виднів шрам у формі підківки. Обличчя було маслакувате, горбоносе й зморшкувате, а з-під обрідних брів неспокійно поблискували маленькі, гострі й пронизливі очиці.

Матросов відрекомендував географові гостей. Кремезний, куцов'язий, з залитими салом оченятами був мозамбікський шинкар. В нього капітан щороку закуповував харчі. А довгобородий Сімоне Альварес, жертва корабельної катастрофи, буцімто випадком потрапив до шинкаря. Коли шинкар почув про курс «Севастополя», то попросив Матросова взяти нещасного чоловіка з собою на корабель.