Григор Угаров - Слідами вигнанця

Балканов стояв, утупивши очі в темну криву смужку суходолу, коли до нього підступив Матросов.

— Ну, географе, ось ми вже й проминули це кляте кладовище! — спокійно проказав він і відкинув блискуче вічко своєї люльки. — Незабаром зійдемо на суходіл. Наберемо прісної води.

— А де ми кинемо якір? — запитав Павел, глянувши капітанові в обсмалене вітром обличчя.

— У Мозамбіку, — відказав Матросов і замислено погладив гостру бороду.

Вони сперлись на борт і закурили. Вільні од вахти матроси лагодили одяг, загоряли на сонці, а Домбо, лігши долілиць, притримував однією рукою клаптик паперу й, старанно слинячи недогризок хімічного олівця, малював знаки, що з ними білі люди розмовляють, мов з живими істотами. Але, вгледівши Матросова та Балканова, які жваво гомоніли, він засоромився, схопивсь на ноги й утік геть.

Сонце стало на вечірньому прузі. Небосхил зайнявся червоним полум'ям. Здавалося, захід кропив океан розтопленою міддю.

Потім, як звичайно буває в цій частині земної кулі, раптом упала чорна тропічна ніч.

Вітер посилився, здійнялися хвилі. Нервово залопотіли полотнища. Линви напнулися, щогли зарипіли, й корабель ще швидше помчав уперед.

З кают-компанії долинули звуки баяна й дружні чоловічі голоси. Капітан прислухавсь і всміхнувся:

— Розважаються наші хлопці!

Разом з Павлом Матросов увійшов до кают-компанії. Повновидий, рум'яний, веснянкуватий парубок, спритно перебираючи пальцями перламутрові ґудзики, грав на баяні, а матроси, примружившись і стиха погойдуючись у такт музиці, співали тихо, з почуттям. Посеред гурту, розімлілий від музики, сидів боцман Черкасов і посмикував себе за сережку-гривеник.

У приміщенні було парко. Попід стелею пливли сизі хмари диму.

Матросов сів, кахикнув, щоб прочистити горло, а тоді, обійнявши однією рукою баяніста, заспівав і собі.

Згодом несміливо, навшпинячки, зайшов Домбо. Вгледівши Павла, підійшов до нього п сів поруч просто на підлозі, по-турецькому схрестивши ноги. Павел дивився, як Домбо, похитуючись у такт музиці, намагається підспівувати матросам, а його чорний пальчик тихенько посмикує струнку марімби…

Піч видалась ясна. Небо, з якого вітер повимітав усі хмари, яскріло великими зірками. М'яким ніжним сяйвом мерехтіло сузір'я Південного хреста.

Хоч як було весело й цікаво на кораблі, але часом Павла охоплювала туга, і водяна пустеля та небесна блакить здавались йому докучно одноманітні. В такі сумні години Павел гукав Домба до себе в каюту й сідав з ним за столик. Він водив чорною рукою негреняти й змережував білий аркуш паперу рядками кружалець, паличок та гачків. Потім читав книжки, а Домбо пробував писати самостійно, але для малого, видно, то була аж надто важка робота.

Одначе поступово таємничі кружальця та гачечки ставали для Домба чимраз простіші й зрозуміліші. Він уже не питав, чому географ дивиться на білий папір і розмовляє з ним, неначе з живою людиною.

Одного раннього ранку, щойно з океану виринуло червоне кружало сонця, Домбо забіг до каюти й збуджено заторохтів:

— Гамба, йди! Гамбу гукай Черкасов!

Павел вибіг на палубу. Черкасов стояв біля борту і вдивлявсь у далечінь. Підійшовши ближче, Павел і собі став приглядатись. За кілька миль від корабля було видно якісь вогненні смуги.

— Бачили таких попутників? — кивнув рукою Черкасов. — О, о, дивіться, пішли! — він пересунув люльку в куточок губів і всміхнувся.

— Що то таке? — запитав Павел.

— Акули, братику! — одказав Черкасов і, пихнувши люлькою та торкнувши пальцями сережку, додав: — От хижі тварюки, справжнісінькі тобі тигри! Нещасні ті водолази! У Мексіканській затоці щороку гинуть десятки ловців перлів. А надто кровожерні акули в Каліфорнійській затоці! Підходять там до самого берега й накидаються на людину, мов ті вовки!

Андрій Черкасов замовк, дивлячись на вогненну смужку, що, зробивши широке коло, помчала просто до корабля.

— Ач які зухвалі! — мовив штурман, не зводячи очей з акул. — Вам, Балканов, уже доводилося їх бачити? Тільки живих, ось так, як зараз?

— Ні, штурмане, я в океані вперше.

— Ну й звірюки, скажу вам, ну й звірюки ж! — похитав головою Черкасов. — Якось я бачив акулу метрів сім-вісім завдовжки, а вапно понад п'ятсот кілограмів! У роті в неї шість рядів трикутних зубів, гострих та ще й із зазубринами. А що вже прудка, спритна та і дужа — братику ти мій! Справжній ураган! Тож і не дивно, що якийсь там Брюхер з Марселя знайшов у череві такої акули людський труп, цілий, у одязі та ще з годинником у кишені! Колись мені французькі моряки розповідали про такого хижака — виплигнув з поди та й ухопив на борту матроса за ногу!