Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я відмовляюся розуміти, — сказав дон Дієго. — Я тільки прошу вас розповісти мені історію бою: як ви глузували з нього, коли билися, як змусили його відступити і як простромили його.

— Досить! Я занадто ображений! — закричав кремезний сержант.

Він проковтнув вино і далеко жбурнув кухоль.

— Чи може це бути, щоб ви не перемогли в бою? — запитав дон Дієго. — Але, звичайно, цей прекрасний розбійник не міг перемогти вас, мій сержанте. Який же був результат?

— У нього був пістолет.

— Чому ж ви не відібрали і не всадили кулю йому в горло. Але, мабуть, ви так і зробили? От ще вино, сержанте. Пийте.

Але сержант Гонзалес вже прокладав собі дорогу через юрбу біля дверей.

— Я не можу забувати своїх обов’язків, — сказав він. — Я повинен поспішити до гарнізону і доповісти про все, що сталося, комендантові.

— Але, сержанте…

— Що ж до цього сеньйора Зорро, то він зустрінеться з моєю шпагою, перш ніж я вмру, — пообіцяв Гонзалес.

Потім із жахливою лайкою він вибіг під дощ, вперше в житті допустивши, щоб обов’язки перервали його розваги і змусили бігти від доброго вина. Дон Дієго посміхнувся, повернувшись до каміна.

Наступного ранку буря вщухла. Жодної хмарини не було на чудовому блакитному небі. Сонце було яскраве, і листя пальм зблискувало в сонячних променях, живлюще повітря струменіло долиною вздовж моря.

Вранці дон Дієго вийшов зі свого будинку в село, натягаючи шкіряні рукавички для їзди верхи, і зупинився на мить, поглядаючи через площу на маленьку таверну. З-за будинку слуга індіанець вів його коня.

Хоча дон Дієго не скакав чвалом пагорбами уздовж Ель Каміно Реаль, подібно до ідіота, але все-таки він мав чудового скакуна. Тварина вирізнялася жвавістю, швидким ходом і витривалістю, і багато юнаків бажали купити цього коня, але дон Дієго не мав потреби в грошах і до того ж кінь йому подобався.

Сідло було важке: на ньому було більше срібла, ніж шкіри. Вуздечка також була оздоблена сріблом, з її боків звисали шкіряні кульки, прикрашені напівкоштовними каменями, що виблискували у сонячному промінні, указуючи на багатство і престиж дона Дієго.

Він почав сідати на коня, а з десяток людей, що тинялися площею, спостерігали за ним, силкуючись сховати глузливі посмішки. У ті часи було заведено, щоб юнак, скочивши з землі в сідло і підхопивши повід, пришпорив коня і зник у куряві, і все це мало бути єдиним рухом.

Але дон Дієго сідав на коня так само, як він робив і все інше, — без поспіху або захоплення. Тубілець тримав стремено, а дон Дієго засунув у нього носок чобота, потім” взяв повід в одну руку і скочив у сідло з таким виглядом, начебто це була неабияка робота.

Після цього тубілець притримав інше стремено, направив у нього носок другого чобота дона Дієго і відійшов, а хазяїн назвав чудову тварину на ім’я і повільно рушив краєм площі на північ. Діставшись дороги, дон Дієго пустився риссю і, минувши в такий спосіб кілька миль [6] Миля — одиниця відстані, дорівнює 1,609 км. , пустив коня повільним чвалом.

Люди працювали на ланах і городах, тубільці пасли череди. Час від часу дон Дієго проїжджав повз громіздкий візок і вклонявся тим, хто був на ньому. Одного разу молодий чоловік, якого він знав, промчав повз нього у село. Після того, як він проїхав, дон Дієго зупинив коня, щоб обтрусити порох зі свого одягу.

Цього ясного ранку його одяг був пишніший, ніж звичайно. Одного погляду було досить, щоб оцінити багатство і статус його власника. дон Дієго вдягався з великою старанністю, роблячи догану своїм слугам, якщо новий одяг був недостатньо добре ви-прасований, і витрачаючи багато часу на чищення чобіт.

Молодий чоловік проїхав чотири милі і потім, звернувши з великої дороги, поїхав вузькою курною стежиною, що вела до купи будинків, що знаходилися на деякій відстані, біля гори. Дон Дієго Вега мав намір відвідати дона Карлоса Пулідо.

Цей самий дон Карлос зазнав примх долі. Колись за станом, багатством і походженням він був першим після батька дона Дієго. Але припустився помилки, приєднавшись не до тієї політичної партії, до якої було б слід, і внаслідок цього втратив частину своїх великих земельних володінь, а збирачі податків набридали йому від імені губернатора доти, доки від його колишнього багатства не залишилися жалюгідні крихти; але успадкована ним гідність роду збереглася.

Цього ранку дон Карлос сидів на веранді гасієнди, роздумуючи над часами, що були йому не до вподоби. Дружина, донья Каталіна, кохання його юності і всього життя, була в будинку і віддавала накази слугам. Єдина дочка, сеньйорита Лоліта також була там і перебирала струпи гітари, мріючи, як тільки може мріяти вісімнадцятирічна дівчина. Дон Карлос підняв посивілу голову і глянув на стежину, що вилася вдалині. На ній він побачив невелику хмарку куряви. Вона підказала йому, що до гасієнди наближається якийсь самотній вершник. Дон Карлос з острахом очікував прибуття ще одного збирача податків.