Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я нічого не розумію в цьому, — заперечив дон Дієго. — Я ніколи не упадав за жінками.

— Жінка, з якою ви одружитеся, не буде засмучуватися цим, сеньйоре.

— Ви думаєте, що мені необхідно робити все це?

— О, — сказав дон Карлос, злякавшись утратити впливового зятя, — трохи зовсім би не завадило. Дівчина, звичайно, любить, коли за нею упадають, навіть якщо вона і прийняла свідоме рішення.

— У мене є слуга, що чудово грає на гітарі, — сказав дон Дієго. — Сьогодні вночі я накажу йому грати під вікнами сеньйорити.

— А ви не приїдете? — прошепотіла донья Каталіна.

— Приїхати знову сюди вночі, коли з моря дме холодний вітер? — вигукнув дон Дієго. — Це вб’є мене. І крім того тубілець грає на гітарі краще за мене.

— Я ніколи не чула нічого подібного! — донья Каталіна ледь зводила дух, її почуття пристойності було ображено.

— Нехай дон Дієго робить, як вважає за потрібне, — заперечив дон Карлос.

— Я думав, — сказав дон Дієго, — що ви влаштуєте все і потім повідомите мене. Я, зрозуміло, навів лад у будинку і взяв би більше слуг. Мабуть, мені доведеться купити коляску і поїхати зі своєю нареченою до Санта-Барбари, щоб відвідати там одного друга. Чи не можете ви подбати про все інше? А потім ви тільки пошліть мені слівце, коли відбудеться вінчання.

Дон Карлос Пулідо сам був тепер взятий за живе.

— Кабальєро, — сказав він, — коли я упадав за доньєю Каталіною, вона тримала мене як на голках; вона то супилася, то наступного дня посміхалася. Це додавало пікантності усій події. Я не хотів би, щоб у вас було інакше. Ви пошкодуєте, сеньйоре, якщо не будете самі залицятися. Бажаєте зараз побачити сеньйориту?

— Я думаю, що я повинний, — сказав дон Дієго.

Донья Каталіна, піднявши голову, ввійшла до будинку, щоб привести дівчину. Незабаром прийшла Лоліта, мила, маленька, з чорними блискучими очима і чорним волоссям, що лежало навкруги голови великим кільцем, з чарівними маленькими ніжками, що виглядали з-під світлої сукні.

— Я рада бачити вас знову, дон Дієго, — сказала вона.

Він схилився над її рукою і підвів її до столу.

— Ви так само чарівні, як і тоді, коли я бачив вас востаннє.

— Завжди варто говорити сеньйориті, що вона прекрасніше, ніж була, коли ви бачили її востаннє, — простогнав дон Карлос. — Ах, якби я був знову молодий і міг би знову кохати!..

Він вибачився і ввійшов до будинку, а донья Каталіна направилася до іншого краю веранди; у такий спосіб парочка могла говорити вільно і разом з тим мати мала можливість спостерігати за ними, як і личило дуеньї.

— Сеньйорито, — сказав дон Дієго, — я просив сьогодні у вашого батька дозволу освідчитися вам.

— О, сеньйоре! — скрикнула дівчина.

— Як ви думаєте, я буду підхожим чоловіком?

— Чому, я… тобто…

— Скажіть слово, сеньйорито, і я передам це моєму батькові, а ваша родина займатиметься приготуванням до церемонії. Вони зможуть сповістити мене через якого-небудь тубільця. Мене стомлюють поїздки з дому, коли в цьому немає великої потреби.

Прекрасні очі сеньйорити Лоліти зблиснули застережливими вогниками, але, мабуть, дон Дієго не бачив їх і, таким чином, кожної миті наближався до поразки.

— Чи згодні ви стати моєю дружиною, сеньйорито? — запитав він, злегка нахиляючись до ігеї.

Обличчя сеньйорити Лоліти пашіло. Вона зістрибнула зі стільця, її маленькі кулачки стислися.

— Доне Дієго Вега, — сказала вона, — ви зі знатної родини, маєте велике багатство і успадкуєте ще більше, але ви позбавлені життя, сеньйоре! Отож яке у вас уявлення про залицяння і роман! Ви не бажаєте утруднити себе, проїхавши чотири милі гладкою дорогою, щоб побачити дівчину, з якою хочете обвінчатися? Що за кров у ваших жилах, пане?

Донья Каталіна почула це і тепер кинулася верандою до них, роблячи знаки дочці, які, однак, сеньйорита Лоліта відмовлялася розуміти.

— Чоловік, що обвінчається зі мною, повинен упадати за мною і заслужити мою любов, — продовжувала дівчина. — він мусить здобути моє серце. Чи не думаєте ви, що я яка-небудь бронзова тубілка, що віддається першому стрічному, що освідчився їй. Людина, якій судилося стати моїм чоловіком, повинна бути чоловіком, у якому досить життя, щоб бажати мене. Пошлете вашого слугу грати на гітарі під моїми вікнами? О, я чула, сеньйоре! Пошліть його, сеньйоре, а я обшпарю його окропом і побілю його червону шкіру! Всього найкращого, сеньйоре!

Вона гордо підвела голову, підняла збоку шовкові спідниці і, пройшовши повз нього, ввійшла до будинку, не звертаючи уваги на свою матір. Донья Каталіна простогнала щось про загублені надії. Дон Дієго Вега подивився услід сеньйориті, почухав задумливо голову і кинув погляд на свого коня.