Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Я…. я думаю, вона незадоволена мною, — сказав він своїм тихим голосом.

Дон Карлос чув усе, а тому знав, що сталося. Він, не гаючи часу, поспішив на веранду, на допомогу дону Дієго Вега. Хоча у серці було сум’яття, йому вдалося посміхнутися і повернути все на жарт.

— Жінки примхливі і сповнені фантазій, сеньйоре, — сказав він. — Іноді вони насміхаються з тих, кого насправді обожнюють. Ніхто не зможе сказати, як саме виникає думка жінки — вона сама не може пояснити це.

— Але я… я майже нічого не розумію, — насилу вимовив дон Дієго. — Я старанно добирав слова. Насправді я не сказав нічого, що могло б образити або розгнівати сеньйориту.

— Їй хотілося, щоб за нею упадали, як це заведено.

— Не впадайте у відчай, сеньйоре. Її мати і я вирішили, що ви підхожий для неї чоловік. Це звичайна річ, коли дівчина відштовхує чоловіка до певної межі, а потім підкоряється. Здається, це робить підкорення ще солодшим, ще приємнішим. Напевно наступного разу, коли ви приїдете до нас, вона буде люб’язніша. Я цілком упевнений у цьому.

Дон Дієго потис руку дону Карлосу Пулідо, скочив на. коня і повільно поїхав уздовж стежини; дон Карлос же повернувся назад, увійшов до будинку і побачив, що його дружина стоїть перед дочкою і дивиться на неї з жалем.

— Він найкраща партія у всій країні! — жалібно стогнала донья Каталіна, витираючи очі краєчком чотирикутного мережива.

— Він багатий, впливовий і міг би допомогти дійти належного стану, якби став моїм зятем, — заявив дон Карлос, не зводячи очей з обличчя дочки.

— У нього чудовий будинок і гасієнда. Крім того, у нього кращі коні у всьому Реіна де Лос-Анджелес, він єдиний спадкоємець свого багатого батька, — сказала донья Каталіна.

— Одне його слово губернаторові — і людина врятована або занапащена, — додав дон Карлос.

— Він вродливий…

— Я згодна з цим! — вигукнула Лоліта, підвівши гарненьку голівку і сміливо дивлячись на них. — Але саме це й розлючує. Яким би коханим міг бути цей чоловік, якби тільки захотів! Хіба є чим пишатися дівчині, коли скажуть, що чоловік, з яким вона одружилася, ніколи не дивився на жінок і таким чином не вирізнив її з безлічі інших, після того як танцював, залицявся і грав у любов з іншими.

— Він віддає тобі перевагу перед усіма, інакше не приїхав би сьогодні, — сказав дон Карлос.

— Звичайно, це мало стомити його! — відгукнулася дівчина. — Чому він робить із себе посміховище для всієї країни? Він вродливий, багатий і талановитий. Він здоровий і міг би бути за взірець для інших молодих людей. А насправді він навряд чи має досить енергії, щоб самому одягтися, я не сумніваюся в цьому.

— Все це незрозуміло мені, — стогнала донья Каталіна. — Коли я була дівчиною, не було нічого подібного. Гідний чоловік приїжджає просити тебе бути його дружиною…

— Якби він був менш гідним і більш чоловіком, я, можливо, й глянула б на нього ще раз, — сказала сеньйорита.

— Ти повинна будеш подивитися на нього більше, ніж один раз, — наголосив дон Карлос. — Ти не можеш проминути такої доброї нагоди. Подумай про це, доню моя, і зміни гнів на ласку, коли дон Дієго приїде знову.

Потім він поспішив у двір будинку, начебто йому було необхідно поговорити зі слугою, але насправді, щоб уникнути сцени. Дон Карлос довів, що він хоробрий чоловік у юності, а тепер був до того ж і розумною людиною і знав, що краще не сперечатися з жінками.

Незабаром настала година сієсти [8] Сієста — післяобідній відпочинок. , сеньйорита Лоліта вийшла в двір і сіла на маленьку лаву біля фонтана. Батько дрімав на веранді, а мати у своїй кімнаті, слуги ж розбрелися, хто куди і теж спали. Але сеньйорита Лоліта не могла спати. Вона напружено думала.

Вона знала про становище, в якому опинився батько, він не міг приховати цього від неї, і їй хотілося бачити його знову процвітаючим. Вона знала також, що, якби побралася з доном Дієго Вега, то батько був би задоволений. Вега не дозволив би родичам своєї дружини жити в умовах, яких не можна назвати найкращими. Вона уявила прекрасне обличчя дона Дієго і подумала про те, яким би воно було, якби його осявали любов і пристрасть. “Як шкода, що він зовсім позбавлений життя”, — говорила вона собі. “Але побратися з чоловіком, що запропонував послати слугу-тубільця грати серенади замість себе!”…

Плескіт води у фонтані заколисував її. Вона згорнулася в кутку лави, поклавши щоку на маленьку ручку; її чорне волосся хвилею спадало на землю.