Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Ха! Але Рамон був кабальєро…

— І сеньйор Зорро також. Він нам сказав це, і ми віримо йому, тому що в його голосі звучала правда. Отже, це була дуель, ваше превосходительство, між дворянами, за всіма правилами, і нещастя капітана Рамона, що він виявився менш вправним у володінні шпагою. Це зрозуміло. Ваша відповідь?

— Я погоджуюся, — слабко сказав губернатор. — Я прощаю його і їду додому до Сан-Франциско де Азис. Переслідування припиняться в цій місцевості. Але я ловлю дона Александро на слові — він поручився, що тут не буде зрадництва, якщо я виконаю те, що сказав.

— Я дав своє слово, — сказав дон Александро.

Кабальєро виразили свою радість і спішилися. Вони відсторонили солдатів від Дверей, а сержант Гонзалес гарчав у вуса, бо знову винагорода минала його.

— Послухайте! Сеньйоре Зорро! — крикнув один із присутніх. — Ви чули?

— Я чув, кабальєро!

— Відчиніть двері і вийдіть до нас вільною людиною.

Пройшла хвилина вагання, а потім майже вже зруйновані двері розчинилися, і сеньйор Зорро вийшов із сеньйоритою під руку. Він зупинився на порозі, зняв своє сомбреро і зробив усім низький уклін.

— Добрий день, кабальєро! — крикнув він. — Сержанте, я шкодую, що ви позбавилися винагороди, але я подбаю, щоб сума її була вміщена на ваш рахунок і рахунки ваших людей у хазяїна таверни.

— Клянуся святими! Він кабальєро! — вигукнув Гонзалес.

— Зніміть маску! — крикнув губернатор. — Я хочу бачити обличчя людини, що так дурила моїх кавалеристів, залучила кабальєро під свій прапор і змусила мене піти на компроміс [21] Компроміс — порозуміння, досягнуте шляхом взаємних поступок. .

— Я боюся, що ви розчаруєтеся, коли побачите моє обличчя, — відповів сеньйор Зорро. — Чи не очікуєте ви, що я схожий на сатану? Або, може, з іншого боку, ви думаєте, що в мене ангельська зовнішність?

Він посміхнувся, глянув на сеньйориту Лоліту, потім підняв руку і зірвав маску.

Відповіддю на цей жест був цілий хор вигуків, що виражали здивування, вибух прокльонів з боку двух-трьох солдатів, крики захвату кабальєро і напівгордий, напіврадісний вигук одного старого кабальєро.

— Дон Дієго, мій син — мій син!

А людина, що стояла перед ним, здавалося, опустила плечі, зітхнула і заговорила млосним голосом.

— Неспокійні нині часи! Невже я ніколи не зможу помріяти про музику і поезію?

І тієї ж миті дона Дієго Вега, “Прокляття Капістрано”, схопив у обійми батько.

Усі юрбою рушили вперед: кавалеристи, тубільці, кабальєро оточили дона Дієго Вега і сеньйориту, що спиралася на його руку і дивилася на нього очима, які блищали від щастя.

— Поясніть! Поясніть! — кричали вони.

— Це почалося десять років тому, коли я був п’ятнадцятирічним юнаком, — сказав він. — Я чув розповіді про переслідування. Я бачив, як мучили і грабували моїх друзів. Я бачив, як солдати били мого друга, старого тубільця. Тоді я вирішив утнути таку штуку. Я знав, що це буде нелегко. Я зробив вилд, що мало цікавлюся життям, так, щоб ніколи ім’я моє не могло бути зіставлене з ім’ям розбійника, на якого я вирішив перетворитися. Таємно вправлявся я у їзді верхи й учився володіти зброєю.

— Клянуся святими, він це робив! — пробурчав сержант Гонзалес.

— Одна половина мене самого була доном Дієго, якого ви усі знали, а інша — “Прокляттям Капістрано”, яким я сподівався коли-небудь стати. Нарешті настав час, і робота моя почалася. Це важко пояснити, сеньйори, але на той момент, коли я надягав плащ і маску, частина дона Дієго відпадала від мене. Тіло моє випростовувалося; здавалося, нова кров текла в моїх жилах, голос ставав сильним і твердим, вогонь спалахував у мені. Коли ж я знімав плащ і маску, я знову ставав позбавленим життя доном Дієго. Хіба це не дивно? Я потоваришував з кремезним сержантом Гонзалесом і не без причини.

— Ха! Я здогадуюся про неї, кабальєро! — вигукнув Гонзалес. — Вас завжди стомлювало, коли згадувалося ім’я сеньйора Зорро, і ви не бажали слухати про насильство і кровопролиття, але зате ви завжди розпитували мене, у якому напрямку поїду я з моїми кавалеристами — самі ж їхали в іншому напрямку і вершили вашу прокляту справу.

— Ви чудово відгадуєте, — сказав дон Дієго, сміючись, як і всі довкола нього. — Я навіть схрестив з вами шпагу, так що ви і не здогадалися, хто був сеньйором Зорро. Чи пам’ятаєте ви дощову ніч у таверні? Я чув вашу похвальбу, вийшов, надяг плащ і маску, повернувся, бився з вами, утік, зняв маску і плащ і знову повернувся пожартувати з вами.