Дж. Мак-Келлей - Знак Зорро

— Такі накази, сеньйоре, — сказав сержант.

— Нехай вразять святі людину, що віддала їх! — скрикнув дон Карлос. — Вони відняли мої землі і багатства. Вони зганьбили мене і мою родину. Але вони не зможуть зламати нашої гордості!

Дон Карлос високо підвів голову, і очі його заблискали… Він узяв дружину під руку і повернувся, щоб увійти до будинку із сержантом, який ішов за ним по п’ятах. Батько оголосив про арешт сеньйориті Лоліті, що кілька секунд простояла, вражена, заніміла, а потім вибухнула цілим потоком сліз. Але незабаром гордість Пулідо взяла гору: сеньйорита витерла очі, із презирливо стиснутими губами глянула на сержанта і підібрала плаття, коли він наблизився до неї.

Слуги подали екіпаж до дверей, дон Карлос із дружиною і дочкою сіли в нього, і почалася ганебна подорож.

Серце їх могло розірватися з горя, але жоден з Пулідо не показував цього. Вони високо тримали голову, дивилися просто перед собою і робили вигляд, що не чують гидких ущипливих слів солдатів.

Їхали повз різних осіб, яких кавалеристи зганяли зі шляху. Всі з подивом дивилися на тих, що сиділи в екіпажі, але не почули від них жодного слова. Дехто дивився на них з жалем, інші глузували з їх лиха, залежно від того, чи були то прихильники губернатора чи чесні люди, що ненавиділи несправедливість.

Таким чином вони під’їхали до Реіна де Лос-Анджелес і там зіткнулися з новою образою. Його превосходительство вирішив, що Пулідо повинні бути принижені вкрай, і тому розіслав кавалеристів поширити звістку про те, що мало відбутися, і роздати гроші тубільцям і поденникам, щоб вони знущалися з арештованих, коли ті прибудуть. Губернатор хотів дати урок, що навчив би інші знатні родини не ставати проти нього, і довести, що Пулідо були однаково ненависні всім класам.

На краю площі їх зустрів простолюд. Лунали жорстокі глузування і жарти, багато з яких жодна юна сеньйорита не повинна була б чути. Обличчя дона Карлоса було червоне від злості й обурення, в очах доньї Каталіни блищали сльози, губи сеньйорити Лоліти тремтіли, але всі троє не показували виду, що чують знущання. Навколо площі в напрямку до в’язниці їхали навмисно повільно. Біля дверей в’язниці була юрба негідників, що напилися вина за рахунок губернатора і тепер збільшували гамір. Одна людина кинула болотом і влучила у груди дону Карлосу, але той зробив вигляд, що не помітив цього. Однією рукою він обіймав дружину, іншою — дочку, захищаючи як тільки міг, але дивився просто перед собою.

Кілька людей знатного походження були свідками цієї сцени, але в метушні вони все-таки не взяли участі. Деякі з них були так само старі, як і дон Карлос, і подібні речі викликали в їхніх серцях гостру, але пасивну ненависть до губернатора.

Були там і молоді з гарячою кров’ю в серцях; вони дивилися на стражденне обличчя доньї Каталіна й уявляли, що це їхня власна мати. Бачили вони і гарненьке личко сеньйорити й уявляли її своєю сестрою або нареченою.

Деякі з цих людей нишком кидали один на одного погляди і хоч не говорили нічого, але думали всі про одне й те саме: чи довідається про це сеньйор Зорро і чи дасть він знати членам пової ліги, щоб вони збиралися?

Нарешті візок зупинився перед в’язницею, і юрба тубільців і поденників, які глумилися, оточила його. Солдати зробили вигляд, що відсторонюють їх, сержант скочив з коня і наказав дону Карлосу, його дружині й дочці вийти з екіпажа. Брудні і п’яні люди штовхали їх, коли вони піднімалися сходами. Хтось кинув болотом, що вимазало сукню доньї Каталіни. Але якщо юрба очікувала вибуху гніву з боку старого кабальєро, то вона мала розчаруватися. Дон Карлос високо тримав голову, не звертаючи уваги на своїх мучителів, і так провів своїх дам до дверей.

Сержант постукав важким руків’ям своєї шпаги. Відчинилося віконечко, і в ньому показалося зле усміхнене лице тюремника.

— Хто тут? — запитав він.

— Три арештанти, обвинувачувані в зраді, — відповів сержант.

Двері відчинилися. Долинув останній вибух глузувань юрби, потім бранці опинилися всередині, і двері знову зачинилися за ними.

Тюремник повів їх смердючими коридорами і відкрив камеру.

— Заходьте! — скомандував він.

Три бранці опинилися усередині, і ці двері також зачинилися за ними на засув. Вони замружили очі в напівтемряві. Поступово бранці розрізнили два вікна, кілька ослонів і фігури біля стін.

Їм навіть не зробили полегкості, щоб виділити чисту окрему камеру. Дон Карлос, його дружина і дочка були кинуті до однієї камери з покидьками села, п’яницями, злодіями, повіями і жалюгідними тубільцями. Вони сіли на ослін у кутку якнайдалі від інших. Потім донья Каталіна і її дочка розридалися, а по обличчю старого кабальєро, який намагався утішити їх, заструменіли сльози.