Анрі Шарр'єр - Метелик

Спершу я припалюю дві сигарети й кидаю їх тим двом, що в клітці навпроти. А тоді гукаю свого сусіда, який простягає руку, бере сигарети й передає по одній решті в’язнів. Потім я запалюю сигарету для себе й намагаюся прочитати у тьмяному світлі записку. Це мені не вдається. Тоді я скручую папір, з якого було зроблено згорток, кілька разів клацаю запальничкою і нарешті запалюю його. І швидко читаю: «Не падай духом, Метелику, покладись на нас. Будь обережний. Завтра передамо тобі папір і олівець, щоб ти нам написав. Ми з тобою до самої смерті».

Ці слова зігрівають моє серце. Як же вони мене підбадьорюють! Я не сам, я можу розраховувати на друзів!

Ніхто не озивається. Всі курять. Роздаючи сигарети, я дізнався, що в карцері смерті нас дев’ятнадцять душ. Що ж, я знову на «шляху занепаду», і цього разу погруз у багнюці по саму шию! Ті сестриці Господні виявилися сестрами самого диявола. Але виказали мене, напевне, не ірландка й не іспанка. Ох, як же безглуздо я вчинив, повіривши тим сестрицям! Та ні, це зробили не вони. Може, кучер? Два-три рази ми необачно перемовились по-французькому. Невже він почув? Та яке це має значення тепер? Цього разу ти, Метелику, спіймався на гачок і спіймався міцно! А хто тебе виказав — сестриці, кучер чи ігуменя — байдуже, наслідок той самий.

Ох, пропаду я в цьому гидотному карцері, що його двічі на день затоплює вода! Тут така задуха, що я скидаю спершу сорочку, потім штани, роззуваюсь і кладу все на грати.

Подумати тільки — проплив дві тисячі п’ятсот кілометрів, щоб опинитися тут! Це справді жахливо! Господи! Ти був такий великодушний до мене, невже тепер покинеш? Ти подарував був мені таку велику, таку прекрасну свободу. Ти дав мені не одну, а дві чарівні дружини. І сонце, і море. І хижку, де я був всевладним господарем. Таке лагідне й спокійне життя на лоні природи. Ти зробив мені великий подарунок — бути вільним, жити без поліції, без суду, без заздрісників і лихих людей довкола. А я не оцінив належно цієї волі. Того голубого моря, яке ставало то зеленим, то майже чорним, того сходу й заходу сонця, яке огортало мене таким ніжним спокоєм, того способу жити без грошей, коли мені в житті нічого не бракувало, і всім цим я знехтував, усе це зневажив! Куди я надумав податися? До суспільства, яке не хоче бути прихильним до мене? До людей, які навіть не бажають знати, чи можу я виправитися? До світу, який мене відкидає, позбавляє будь-якої надії і прагне тільки одного: будь-що знищити мене?

От реготатимуть оті дванадцять шкарбунів із суду, бридкий Полен, фараони, прокурор, коли дізнаються, що мене впіймали! Адже знайдеться журналіст, який розповість про цю новину Франції.

А мої рідні? їх, певне, навідали жандарми, повідомили про мою втечу, і вони були такі щасливі, що їхній син і брат вирвався на волю! А тепер, довідавшись, що мене схопили, вони знову страждатимуть.

Я неправильно вчинив, покинувши своє плем’я. Так, я маю право сказати «моє плем’я», адже воно прийняло мене як свого. Я вчинив неправильно й цілком заслуговую того, що на мене чекає. А втім… Я втікав не для того, аби збільшити індіанське населення Південної Америки. Господи милостивий, зрозумій: я хочу знову жити в нормальному цивілізованому суспільстві й довести, що можу бути його частинкою, нічим йому не загрожуючи!

Я будь-що повинен довести: я є і буду нормальною людиною, а може, й кращою за решту індивідів будь-якого суспільства і будь-якої країни!

Я курю. Починає підійматися вода. Вона сягає мені до кісточок. Я звертаюсь до негра:

— Друже, вода довго стоїть у камері?

— Це залежить від того, який приплив. З годину, щонайдовше— дві.

З усіх боків лунають голоси в’язнів:

— Вода прибуває!

Поволі, дуже поволі підіймається вода. Мулат і негр вилазять на грати. Їхні ноги звисають у коридор, а руки тримаються вгорі за прути. Я чую плюскіт: то хлюпається у воді великий, як кіт, пацюк. Він теж силкується вилізти на грати.

Я хапаю черевик і, коли пацюк уже біля мене, б’ю його по голові. Він пищить і тікає до коридора.

— Французе, — озивається негр, — ти що — затіяв полювання? Однаково всіх не переб’єш. Лізь на грати, хапайся за поперечки й спокійно сиди.

Я роблю, як він радить, але грати впинаються мені в стегна, і я не можу довго так протриматись. Тоді забираю з відра куртку, накидаю її на грати й сідаю на неї. Тепер я мов на м’якому стільці.

Вода, пацюки, стоноги й дрібні краби — все це таке огидне, так пригнічує, що насилу витримуєш. Коли за годину вода відступає, на долівці залишається липуча багнюка завтовшки із сантиметр. Я взуваю черевики, щоб не чалапати по ній босоніж. Негр кидає мені невеличку дощечку и радить вигребти багнюку в коридор, почавши з дошки, на якій я спатиму. Ця робота забирає в мене півгодини. Це бодай уже якась полегкість. До наступного припливу в мене в карцері не буде води, цебто впродовж одинадцяти годин. До її нової появи в карцері слід відрахувати шість годин, протягом яких море відпливає, і п’ять годин, протягом яких воно припливає. Я роблю ці підрахунки, й мені стає смішно.