Анрі Шарр'єр - Метелик

Мені надягають наручники. Черниця-ірландка від жаху скрикує і непритомніє. Дві черниці з кухні підводять її.

— Ходімо, — каже офіцер.

Він підіймається разом зі мною до моєї кімнати. Поліцейські обшукують мої речі й знаходять тридцять шість золотих монет по сто песо, подарованих мені індіанцем. На чохол з двома стрілами вони навіть не дивляться. Мабуть, гадають, що то олівці. З неприхованим задоволенням офіцер кладе золоті монети собі до кишені. Виходимо. На подвір’ї стоїть автомобіль.

П'ятеро поліцейських і я сяк-так залазимо до цієї тарадайки, і чорний, як вугілля, водій у білій поліцій— ній формі рушає. Я приголомшений і навіть не протестую: вирішую поводитися з гідністю. Тут нема чого чекати ні співчуття, ні милосердя. Будь справжнім чоловіком і не втрачай надії! Такі думки промайнули у мене в голові. І коли я виходжу з автомобіля, то сповнений рішучості мати вигляд справжнього чоловіка, а не бути ганчіркою. Це мені непогано вдається, і офіцер, що оглядає мене, каже:

— А цей француз загартований, навіть не хвилюється, що потрапив до наших рук.

Я входжу до його кабінету, скидаю бриля і, не чекаючи запрошення, сідаю. Свій клунок я затискую між коліньми.

— Ти говориш по-іспанському?

— Ні.

— Поклич шевця.

За хвилину входить низенький чоловік у синьому фартусі і з шевським Молотком у руці.

— Ти той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Ні.

— Брешеш!

— Не брешу. Я не той француз, що рік тому втік із Ріоачі.

— Зніміть з нього наручники. Скинь куртку й сорочку. — Він дивиться в якийсь папірець. Там у нього опис татуювань.

— У тебе на лівій руці нема великого пальця. Так, це ти!

— Ні, це не я, бо я втік не рік, а сім місяців тому.

— Це те саме.

— Для вас те саме, а для мене ні.

— Бачу, ти страшний розбійник. Француз ти чи колумбієць, усі розбійники однакові — не визнають ніякої влади. Я тільки заступник коменданта цієї в’язниці й не знаю, що з тобою зроблять. Поки що я посаджу тебе разом з твоїми колишніми товаришами.

— Якими товаришами?

— Французами, яких ти привіз до Колумбії.

Поліцейські ведуть мене до камери, загратовані вікна якої виходять на подвір’я. Тут я застаю всіх п’ятьох своїх друзів, і ми обіймаємось.

— Друже, ми гадали, що ти врятувався, — каже Клузйо.

Матюрет плаче, як хлопчик. Решта троє теж приголомшені. Те, що я знов серед друзів, додає мені сили.

— Розповідай, — кажуть вони.

— Потім. А як ви?

— Ми тут уже три місяці.

— До вас добре ставляться?

— Ні добре, ні погано. Чекаємо, коли нас перевезуть до Барранкільї. Здається, вони хочуть передати нас французьким властям.

— От негідники! А втекти не можна?

— Ти тільки з’явився тут, а вже думаєш про втечу!

— А все ж таки? Гадаєш, я так просто змирюся! Вас дуже пильно охороняють?

— Удень не дуже, а ввечері ставлять окрему варту.

— Скільки їх?

— Троє.

— А як твоя нога?

— Все гаразд, навіть не кульгаю.

— Ви весь час замкнені?

— Ні, нас випускають погуляти на подвір’я. На дві години зранку й на три — пополудні.

— А що являють собою колумбійські в’язні?

— Є типи дуже небезпечні, трапляються серед них, здається, і злодії, і вбивці.

Пополудні на подвір’ї я відводжу вбік Клузйо й розмовляю з ним. Аж раптом мене викликають. Я рушаю за поліцейським і входжу до того самого кабінету, де був уранці. Тут застаю коменданта в’язниці й того самого поліцейського, що вже допитував мене. На почесному місці сидить дуже засмаглий, майже чорний чоловік. Це скоріше негр, аніж індіанець. Швець також тут.

— Французе, тебе схопили через сім місяців після того, як ти втік. Що ти робив увесь цей час?

— Я жив у індіанців гуахірів.

— Не глузуй з мене, а то покараю.

— Я кажу правду.

— В індіанців ніхто ніколи не жив. Тільки цього року вони вбили понад двадцять п’ять чоловік із берегової охорони.

— Ні, берегову охорону вбивають контрабандисти.

— Звідки ти знаєш?

— Я прожив там сім місяців. Гуахіри ніколи не виходять за межі своїх земель.

— Гаразд, може, це й правда. Де ти вкрав тридцять шість стопесових золотих монет?

— Монети мої. Їх подарував мені вождь одного гірського племені, його називають Праведником.

— А де ж той індіанець узяв таке багатство, щоб тобі дарувати?

— Гаразд, начальнику, скажіть: десь пропали золоті монети?

— Ні, не пропали. В нашому бюлетені такої крадіжки не зафіксовано. Але це не завадить мені навести довідки.

— Наведіть, це мені буде вигідно.