Анрі Шарр'єр - Метелик

— … Тепер ви, пане коменданте, самі бачите, що на мого буйвола напали, — скінчив я розповідь. — Навіть більше, коли б я не випряг Брута, Дантон убив би його, бо в ярмі Брут не міг захищатися.

Приходить наглядач, що відповідає за буйволів.

— Добрий день, пане коменданте. Я вас шукаю, Метелику. Сьогодні вранці ви вийшли з табору так, ніби на роботу. Але ж ви більше не працюєте?

— Я вийшов, пане Ангості, щоб подивитися, чи міг я перешкодити буйволам битись. І пересвідчився, що, на жаль, не міг, бо вони тоді просто оскаженіли.

— Може, це й так, але тепер Ви все одно більше не водитимете буйвола, я вам уже сказав. А втім, у неділю вранці його однаково заб’ють, буде м'ясо для каторжан.

— Ви цього не зробите?

— Невже ви мені завадите?

— Не я, а комендант.

— Слухайте, Метелику, чого ви берете це так близько до серця?

— Бо воно мені болить! Я ж бо водив Брута, він мій товариш.

— Товариш? Буйвіл?! Ви глузуєте з мене?

— Він вважає, що Брут не винен. Вислухайте його, — сказав комендант.

— Гаразд, говоріть.

— Пане Ангості, ви вірите, що тварини розмовляють між собою?

— Чом би й ні, якось же вони спілкуються!

— Так от, Брут і Дантон билися за обопільною згодою на дуелі! І я знову пояснюю все від початку до кінця.

— Дідько вас знає, Метелику! — каже корсіканець. — Дивний ви чоловік. Заберіть свого Брута, але якщо він таки уб’є іще одного буйвола, його вже не врятує ніхто, навіть комендант. Я знову призначаю вас погоничем. Постарайтеся, щоб Брут працював як слід.

Через два дні в майстерні полагодили віз, і Брут у супроводі своєї Маргеріти знову почав возити воду. Коли ми приходили туди, де він любив перепочити, я підкладав під колесо каменюку й казав: «Бруте, де тепер Дантон?» І величезний, як мастодонт, (рйвіл ураз зривався з місця й з переможним виглядом щодуху тяг воза нагору.

Острови особливо небезпечні через фальшиву свободу, яку тут нібито мають каторжани. Боляче дивитися, як вони, змирившись із долею, живуть тим одноманітним життям. Одні чекають закінчення свого терміну, інші погрузли у дрібних чварах і вже нічого не чекають.

Цієї ночі я лежу в гамаку, а десь у глибині корпусу йде запекла гра в очко, в якій першу скрипку грають мої друзі Карбоньєрі та Гранде. Я намагаюся поринути в спогади. Та це мені не вдається: у мене таке враження, ніби суду присяжних ніколи не було. Я марно силкуюся викликати в пам'яті туманні картини того фатального дня — не щастить навіть виразно уявити бодай одне обличчя. Тільки прокурор постає переді. мною з усією своєю жорстокістю. Ах ти ж наволоч, а я гадав, що взяв над тобою гору, коли опинився на Трінідаді в Бауенів. Якими чарами ти зачарував мене, негіднику, що шість моїх утеч не принесли мені свободи? Чи ти спав спокійно, довідавшись про мою першу втечу? Хотів би я знати, злякався ти чи просто розгнівався, почувши, що твоя жертва уникнула «шляху занепаду», на який ти кинув її за сорок три дні до того? Я дременув з в’язниці. Але яка лиха доля переслідувала мене, що через одинадцять місяців я знову повернувся на каторгу? Може, Бог покарав мене за те, що я знехтував первісне життя, яке було таке прекрасне, і я міг би жити там скільки завгодно? Лалі і Зораїму, цих двох таких любих мені жінок, це плем’я, що живе без жандармів, живе за єдиним законом взаєморозуміння між людьми, які складають його. Так, я опинився тут через власну помилку, однак я повинен думати лише про єдине — втекти, втекти звідси або загинути. Але ж, коли ти дізнався, що мене впіймали й повернули на каторгу, твоє обличчя знову скривилося в посмішці переможця, і ти подумав: «Що ж, усе йде добре, він знову на «шляху занепаду», на який я послав його». Але ти помиляєшся. Ніколи моя душа, мій розум не йтимуть сліпо цим шляхом звиродніння! Ти володієш лише моїм тілом, твої охоронці, твої тюремники двічі на день нагадують мені, що я у в’язниці. Ото й тільки. Шоста година ранку: «Метелик!» — «Є». Шоста година вечора: «Метелик!» — «Є». По-твоєму, все йде добре. Вже шість років ви тримаєте мене в лабетах, я, мабуть, уже занепав, загнив, отож недалеко той день, коли дзвін покличе акул на бенкет і вони з’їдять мене з усіма тельбухами.

Помиляєшся, твої розрахунки хибні. Тіло моє на каторзі, але душа — на волі. Хочеш, я тобі щось скажу? Я не належу каторзі, не перейняв звичок каторжан, навіть своїх найближчих друзів. Я весь час прагну тільки одного — втекти…

Тієї самої хвилини, коли я отак розмовляю подумки з прокурором, до мого гамака підходять двоє.