Спершу наглядачі регочуть, потім старший заявляє:
— Метелику, вас покарають за зневажливе ставлення до лікаря.
— Не треба карати, — озивається лікар. — Я на цього чоловіка не скаржусь. Тобі не хочеться лимонів? Ти це хочеш сказати?
— Так, лікарю, мені остогидли лимони. Я ними не вилікуюсь. Хочу покуштувати мікстури Кошлеарії.
— Я не давав тобі мікстури через те, що в мене її дуже мало. Я бережу її для тяжкохворих. Але тепер даватиму тобі по ложці на день разом з лимонами.
— Лікарю, я бачив, як індіанці їли морські водорості. Такі самі водорості я бачив на острові Руайяль. Вони мають бути й на Сен-Жозефі.
— Ти підказав мені добру думку. Я розпоряджуся давати вам щодня деякі водорості — я їх і сам бачив на березі моря. Індіанці їдять їх сирі чи варені?
— Сирі.
— Що ж, дякую. Пане коменданте, я прошу, щоб цього чоловіка не карали, і покладаюся на вас.
— Гаразд, капітане.
Сталося чудо. Виходити щотижня на дві години й чекати на свіжому повітрі своєї черги до лікаря, бачити людські обличчя, перемовлятися — чи ж ми тут мріяли про таке?.. З усіма відбуваються дивовижні зміни: мерці підводяться і ходять на сонці, живцем поховані люди можуть нарешті сказати кілька слів. Це мовби ковток цілющої води, що кожному з нас повертає життя.
Клац, клац, клац — це о дев’ятій ранку одного четверга відчиняються двері всіх камер. Кожен в'язень виходить на поріг своєї камери.
— В’язні! — кричить хтось. — Починається губернаторська інспекція!
Довгим коридором уздовж камер повільно йде в супроводі п’яти офіцерів колоніальних військ — певне, лікарів— високий стрункий чоловік із шпакуватим чубом. Я чую, як йому розповідають про тих, кого засуджено на тривалий термін. Неподалік від моєї камери інспектори наказують підвести в’язня» в якого забракло сили так довго стояти. Один з військових:
— Та це ж ходячий труп!
— Вони всі тут у жалюгідному стані, — відказує губернатор.
Комісія підходить до мене. Комендант пояснює:
— Цей дістав найсуворіше покарання.
— Ваше прізвище? — питає губернатор.
— Шарр’єр.
— На який термін вас засуджено?
— На вісім років. За розкрадання державного майна й таке інше.
— Скільки відсиділи?
— Півтора року.
— Поведінка?
— Добра, — відповідає комендант.
— Як його здоров’я?
— Задовільне, — озивається лікар.
— Що ви бажаєте сказати?
— Що режим тут негуманний і не гідний такого народу, як французький.
— Чому саме?
— Повна тиша, відсутність прогулянок, а до останнього часу — й належного лікування.
— Поводьтеся добре, може, вас помилують, якщо я залишусь губернатором.
— Дякую.
Відтепер за розпорядженням губернатора й головного лікаря — перший приїхав сюди з Мартініки, другий з Кайєнни — нас виводять щодня на годинну прогулянку з купанням у своєрідному природному басейні, відгородженому від акул великими кам’яними брилами.
До басейну ми спускаємося від в’язниці о дев’ятій ранку по сто чоловік, зовсім голі. Дружинам і дітям наглядачів наказано сидіти о цій порі вдома..
Ми живемо так уже цілий місяць. Вигляд у в’язнів став зовсім інший. Годинна прогулянка на сонці, купання в морській воді, можливість поговорити цілком змінили цю юрбу знедолених, хворих фізично й духовно.
Якось, повертаючись після купання до в’язниці, ми почули розпачливий жіночий крик і два постріли з револьвера.
— Рятуйте! Моя донечка тоне! — волала якась жінка.
Голос долинав від причалу — звичайного зацементованого схилу, до якого підпливають човни.
— Акули! — кричить інший голос.
Потім — ще два постріли з револьвера. Поки всі озиралися на ті крики та ростріли, я, не вагаючись, відштовхнув наглядача й кинувся голяка на пристань. Прибігаю, бачу двох жінок — це вони кричать, мов несамовиті, — трьох наглядачів і кількох арабів.
— Стрибайте у воду! — кричить одна жінка. — Вона недалеко! Я не вмію плавати, а то вже була б там… Боягузи!
— Акули! — горлає наглядач. І знову стріляє у воду.
На хвилях я бачу дівчинку в біло-голубій сукеночці.
Слабка течія повільно зносить малу просто до того місця, де ховають каторжан, але туди ще далеко. Наглядачі раз у раз стріляють і, напевне, влучили не в одну акулу, бо вода навколо дівчинки аж вирує.
— Годі, не стріляйте! — кричу я.
І, не довго думаючи, кидаюсь у воду. Я швидко наближаюся до дівчинки, яка тримається на воді завдяки сукеночці й чимдуж дригає ніжками, відганяючи акул.
Мені залишається до дівчинки якихось тридцять-сорок метрів, коли до неї підпливає човен — він примчав від острова Руайяль. Дівчинку піднімають на борт. Забувши про акул, я мало не плачу від люті. Потім і мене витягують на човен. Отже, я марно ризикував життям.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу