Анрі Шарр'єр - Метелик

Для суспільства я перебуваю в одній з численних камер «Людожерки». Насправді ж я вкрав у нього один і провів його на луках Фавра, в каштановому лісі, навіть напився цілющої води з джерела, що називається Персик.

Минули перші шість місяців. Я пообіцяв собі відраховувати час по шість місяців і дотримав своєї обіцянки. Від сьогоднішнього ранку мені залишається сидіти ще п'ятнадцять разів по шість місяців. Тільки п'ятнадцять разів по шість місяців.

Можна ставити крапку. За ці півроку зі мною не сталося жодного прикрого випадку. На сніданок, обід і вечерю весь час дають те саме, однак я щоразу одержую чималу порцію, і моєму здоров'ю ніщо не загрожує. Довкола мене раз у раз трапляються самогубства, чимало в'язнів божеволіють, але їх, на щастя, відразу звідси забирають. Дуже тяжко чути цілими годинами й днями крики, нарікання і стогін. Я знайшов досить непоганий спосіб захищатися від цього, але тоді болять вуха. Щоб не чути отих жахливих зойків, я затикаю вуха милом. На жаль, мило роз’ятрює шкіру, і потім з вух день-два тече.

Уперше на каторзі я опустився до того, що звернувся до наглядача з проханням. Наглядач, який роздає суп, родом з Монтелімару, сусіднього з моїм кантону. Я познайомився з цим чоловіком на Руайялі й тепер попросив його принести трохи воску, щоб заліпити собі вуха й не чути зойку божевільних, поки їх заберуть звідси. Наступного дня наглядач приніс мені кульку воску завбільшки з горіх.

Я навчився поводитись із великими стоногами. За минулі півроку вони вкусили мене тільки раз. Тепер я, коли прокидаюсь, а по моєму голому тілу повзе стонога, спокійно лежу собі далі. Її лапки лоскочуть страшенно неприємно. Але якщо стоногу зловиш невдало, вона неодмінно тебе вкусить. Краще зачекати, поки вона сама злізе з тебе, а вже тоді розчавити її. На моїй цементній лаві завжди лежать два-три кусні хліба. Його запах приваблює стоніг, вони збираються на лаві, і там я їх убиваю.

Я мушу проганяти від себе невідчепну ідею, яка мене переслідує. Чому я не вбив Бебера Сельє того самого дня, коли в нас виникла підозра в його підступній ролі? Тож я безперестану сперечаюся сам з собою: чи мав я право вбити його? Потім роблю висновок: мета виправдовує засоби. Моєю метою було втекти, я мав ще докінчити роботу над плотом і сховати його в надійному місці. Втеча була для мене головним питанням. А що я знав про небезпеку, яку являв собою Сельє перед тим, як ми мали винести передостанню деталь, то я повинен був його порішити. А що, коли б я помилився, коли підозри були безпідставні? Я вбив би невинного. Який жах! Але то нелогічно ставити так питання, ти засуджений на довічну каторгу — навіть гірше, крім того, ти засуджений до восьмирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці.

А що ти думав, пропащий сіромахо, з ким повелися, мов з суспільним покидьком? Хотілося б знати, чи ті дванадцять присяжних засідателів, що тебе судили, бодай раз запитували себе, чи вони добре вчинили, так суворо засудивши тебе. І чи той прокурор, щодо якого я ще й досі не вирішив, чим маю вирвати йому язика, хоч раз запитав себе, чи він не перегнув палицю у своїй звинувачувальній промові на суді. Певне, навіть мої адвокати не згадують про мене. А якщо й іноді згадають, то, либонь, говорять загальними словами про «цю нещасну справу Метелика» в суді присяжних 1932 року: «Знаєте, колеги, того дня я не був у належній формі, а заступник прокурора Прадель, навпаки, перевершив сам себе. Він чудово провів звинувачення в цій справі. Це справді обвинувач високого класу».

Я чую ці слова, наче сиджу поряд з метром Реймоном Юбером, який розмовляє з іншими адвокатами, або на якомусь світському зібранні, або радше в коридорах Палацу правосуддя.

Мабуть, тільки голова суду Бевен може мати свою чесну позицію. Цей владний чоловік може дуже переконливо сперечатися із своїми колегами або на якомусь світському зібранні про небезпеку, яку таїть у собі суд присяжних. Він напевне може сказати добірними словами, що дванадцять шкарбунів, які вступають у ролі присяжних засідателів, не мають необхідної підготовки для цієї справи, що вони надто піддаються чарам звинувачення чи захисту, залежно від того, хто бере гору в ораторському поєдинку, що вони швидко виправдовують або засуджують, піддаючись упливу позитивної чи негативної атмосфери, яку створює сильніша з двох сторін.

Усе це добре розуміють суддя й моя родина, хоча моя родина, мабуть, трохи недолюблює мене за ті прикрощі, яких, безперечно, я завдав їй. Тільки мій батько, мій сердешний татусь, не повинен би нарікати на той важкий хрест, що його я поклав йому на плечі, я певен цього. Він несе цей важкий хрест, не звинувачуючи свого хлоп'яти, ні в чому не дорікаючи йому, хоч він, як учитель, шанує закони й навіть учить інших їх розуміти й дотримуватись. Я переконаний, що у душі він кричить: «Негідники, ви вбили мою дитину, навіть гірше, засудили мого сина помирати повільною смертю якихось двадцять п’ять років!» Якби батько знав, де зараз його хлоп’я, що з ним зробили, то він став би анархістом.