Анрі Шарр'єр - Метелик

— У нас нема ніяких доказів, що він стукач.

— Твоя правда, — каже Галгані, — але в нас нема доказів того, що він порядний чолов’яга. Сам знаєш, що такі каторжани не люблять утікачів. Утечі порушують їхнє спокійне й розмірене животіння. Може, про щось інше вони й не доносять, а от про втечі — хто знає?

Я раджуся з Матьє Карбоньєрі. Він теж схиляється до думки, що треба цієї ночі його порішити. Він хоче зробити це сам. Я припустився помилки, не давши йому це зробити. Мені бридко, коли когось убивають тільки через звичайну підозру. А що, коли Буреє все те, що він розповів, примарилося? Сповнений страху, він міг побачити все те іншими очима. Я запитую Наріка:

— Смачна Кашо, чи ти нічого підозрілого не помітив у поведінці Бебера Сельє?

— Ні, нічого. Я виніс діжку на плечі, щоб тюремник не побачив на воротях, що в ній лежить. Я мав, згідно з виробленою тактикою, стати під самим носом у тюремника, не знімаючи з плеча діжки, й чекати на свояка. Я повинен був дати зрозуміти тюремникові, що я не поспішаю вийти, а викликати в нього довіру, аби він не зазирнув у діжку. Але потім мій свояк сказав мені, що він помітив, як Бебер Сельє пильно стежив за нами.

— Твоя думка?

— Зваживши на важливість деталі, про яку, тільки-но глянувши на неї, можна сказати, що вона виготовлена для плоту, мій свояк розхилювався і теж злякався. Йому здалося, що Бебер Сельє все зрозумів.

— Я теж такої думки. Не говоритимемо більше про це. Коли виноситимете останню деталь, спершу роздивіться, де перебуває Бебер Сельє. Стережіться його, як наглядача.

Цілу ніч я грав у карти. Виграв сім тисяч франків. Що недбаліше грав, то більше вигравав. О пів на п’яту ранку виходжу на свою, вибачайте, роботу. Дощ ущух. Я лишаю мартініканця працювати, а сам іду ще потемки на кладовище. Нагрібаю ногою на могилку землі, бо заступа не можу знайти. Коли о сьомій годині вирушаю рибалити, вже світить ясне сонце. Я простую на косу, що з південного боку Руайялю. Там я маю намір спустити на воду пліт. Море бурхає. Не знаю, але в мене таке враження, що відчалити від острова буде нелегко — хвиля може викинути пліт на скелі. Я закидаю вудки й дуже скоро наловлюю понад п’ять кілограмів барабульок. Потім, почистивши рибу й ополоснувши її в морській воді, сідаю на землю. Я, страшенно стомившись минулої ночі в грі у карти, почуваюсь недобре. Сидячи в затінку, думаю про те, що напруження, в якому я прожив понад три місяці, наближається до свого кінця, і, згадавши про Сельє, вирішую, що я не маю права його вбивати.

Я йду до Матьє. З муру навколо садка добре видно могилку. Поруч залишилося трохи свіжої землі. (Ополудні Карбоньєрі підмете її. Заходжу до Жюльєтти й віддаю їй половину риби.

— Метелику, мені снився поганий сон про тебе. Я бачила тебе закривавленого й закутого в кайдани. Не роби дурниць. Боюся, з тобою може щось статися. Я так розхвилювалася через топ сон, що навіть забула вмитися й зачесатися. Я роздивлялася в бінокль, шукаючи, де ти рибалиш, але не побачила тебе. Де ти наловив цієї риби?

— З іншого боку острова. Ось чого ви мене не побачили.

— Чому ти йдеш рибалити так далеко, що я не можу тебе побачити в бінокль? А що, коли тебе змиє хвиля? Ніхто цього не побачить і не прийде рятувати тебе від акул.

— О, не перебільшуйте!

— Ти так гадаєш? Я забороняю тобі рибалити в тому кінці острова, а коли ти мене не послухаєшся, то я зроблю так, що тебе позбавлять права ловити рибу.

— Ну що ви, пані. Аби задовольнити вас, я казатиму вашому служникові, куди йду рибалити.

— Гаразд. Але в тебе стомлений вигляд.

— Так, пані, я йду до табору поспати.

— Що ж, я чекаю тебе о четвертій годині на каву. Ти прийдеш?

— Так, пані. Неодмінно.

Не вистачало мені тільки Жюльєттиного сну, аби почувати себе спокійніше! Ніби в мене мало свого клопоту. — аж на тобі, ще й цей сон!

Буреє каже, що він справді відчуває, ніби за ним стежать. Уже два тижні ми чекаємо на останню деталь завдовжки півтора метра. Нарік і Кеньє кажуть, що не помічають нічого ненормального, проте Буреє й далі опирається робити цю деталь. Якби на ній не мало бути п’яти гнізд, розташованих на точній відстані одне від одного, то Матьє виготовив би її в садку. Справді, в ці гнізда мають увійти п’ять шипів іншої деталі плоту. Нарік і Кеньє, які ремонтують каплицю, мають змогу виносити чимало матеріалу з майстерні. Навіть більше, вони іноді використовують візок, у який запрягають буйвола. Тож треба скористатися з цієї нагоди.

Буреє, якого ми підштовхуємо, починає робити всупереч своїй волі цю деталь. Одного дня він каже нам, що певен, ніби щоразу, коли він виходить з майстерні, хтось бере в руки цю деталь, а потім знову кладе на місце. Йому залишилося видовбати останнє гніздо на кінці деталі. Ми ухвалюємо, щоб він це зробив, а відтак сховав деталь під дошкою свого верстака. Йому треба буде почепити на деталь волосок, аби пересвідчитися, чи хтось торкався її. Він видовбує гніздо й о шостій годині, пересвідчившись, що в майстерні більше нема нікого, крім наглядача, останнім іде з неї. Отже, наша деталь залишилася під верстаком з волоском. Ополудні наступного дня я чекаю в таборі приходу з майстерні робітників — це якихось вісімдесят чоловік. Нарік і Кеньє приходять разом з усіма, а Буреє немає. До мене підходить один німець і дає мені згорнуту й заклеєну цидулку. Бачу, її ніхто не розпечатував. Читаю: