Анрі Шарр'єр - Метелик

Отже, коли тебе поселять на якомусь острові, не йди з цим поріддям на компроміс. Між нами невидима стіна, і кожен повинен залишатися по свій бік цієї стіни. Там — слабкодухість, бездушна влада, патологічний, методичний садизм, тут — я і такі, як я; ці люди вчинили, звісно, серйозні правопорушення, але страждання допомогли їм виробити в собі незрівнянні якості: співчуття, доброту, самопожертву, благородство, відвагу.

Щодо мене, то краще вже бути каторжанином, ніж наглядачем.

Ще двадцять днів. Я справді зовсім охляв. Помічаю, що мені щодня приносять дуже малий буханець хліба. Хто ж це так низько опускається, що навіть вибирає для мене найменший буханець? Вже багато днів мій суп — це прозора водичка, а м’ясо — майже гола кіста або самі жили. Боюся, ще занедужаю. Я такий знесилений, що вже навіть не можу марити. Мене дуже непокоїть це виснаження, воно викликає серйозну депресію. Я намагаюся взяти себе в руки, і мені ледве вдається дожити день до вечора.

Хтось шкрябає в двері. Я швидко хапаю записку, написану фосфоресцентним чорнилом. Її передали Дега й Галгані. Читаю: «Надішли кілька слів про себе. Дуже турбуємося про твоє здоров’я. Лишилося ще дев’ятнадцять днів. Не падай духом. Луї, Іньяс».

Вони поклали й клаптик чистого паперу та шматочок грифеля.

«Я тримаюся, хоч і дуже ослаб. Дякую. Метелик».

І коли віник знову шкрябає по дверях, я просуваю під ними свою записку. Вісточка від друзів важить для мене більше, ніж сигарети й кокосові горіхи. Цей вияв такої постійної і прекрасної дружби мене мовби підстьобує. Мені так цього не вистачало! Там, за стінами в’язниці, друзі знають, що зі мною, і, якщо я занедужаю, вони підуть до лікаря й примусять його лікувати мене. Так, лишилося ще дев’ятнадцять днів. Завершується моя виснажлива боротьба з божевіллям і смертю. Я не захворію. Я рухатимусь якнайменше, щоб не витрачати зайве сили. І по дві години вранці й пополудні не ходитиму. Це єдиний спосіб вистояти. Дванадцять годин уночі я лежу, а решту дванадцять непорушно сиджу на своєму бетонному табуреті. Час від часу встаю, роблю кілька рухів руками й знову сідаю. Зостається ще десять днів.

Я саме прогулююся подумки по Трінідаду, однострунні скрипки заколисують мене чарівними мелодіями, коли це жахливий, нелюдський крик повертає мене до дійсності. Крик долинає з котроїсь із камер, що позад моєї. Я чую:

— Негіднику, спустися сюди, до моєї ями! Невже тобі ще не набридло підглядати за мною згори? Чи не занадто темно, по-твоєму, в цій норі? Адже ти не бачиш і половини того, що мав би бачити!

— Замовкніть, а то вас суворо покарають! — відповідає наглядач.

— Ой, ой, не сміши мене, бевзю! Невже ти вигадаєш щось страшніше за цю тишу? Карай мене, як хочеш, нелюде, лупцюй, якщо це дасть тобі втіху, але гіршого від оцієї тиші ти все одно не придумаєш. О ні, не придумаєш! Я не хочу й не можу більше мовчати! Я ще три роки тому мав би тобі сказати: ти — лайно, брудна свиня! Який же я був дурний, що зі страху перед покаранням чекав цілих тридцять шість місяців, аби виказати свою огиду до тебе! До тебе й до всіх таких, як ти, смердючих наглядачів!

Трохи згодом десь відчиняються двері, і хтось кричить:

— Ні, не так! Накиньте її навиворіт, так він на довше запам’ятає!

— Накидай, сволото, свою гамівну сорочку, як хочеш! — стогне нещасний. — Накидай навиворіт, зав’язуй, затягуй так, щоб я задихнувся! Все одно я скажу тобі, що тебе породила сука, і ти не людина, а купа лайна!

Мабуть, йому якось заткнули рота, бо крику більше не чути. Двері знову зачинилися. Ця сцена, певне, дуже схвилювала молодого наглядача: за кілька хвилин він зупиняється над моєю камерою й каже:

— Видно, схибнувся з розуму.

— Гадаєте? Хіба він сказав неправду?

Приголомшений наглядач відходить, кидаючи:

— Що ж, тоді спробуйте зробити й ви так, як він!

Ця пригода відволікла мою увагу від острова чесних людей, від скрипок, від персів індійок, від порту в Порт-оф-Спейні й повернула мене до сумної дійсності в дисциплінарній в’язниці.

Лишилося ще десять днів, тобто двісті сорок годин.

Тактика рухатись якомога менше дає свої наслідки. Мені здається, я почуваюся здоровішим від усвідомлення того, що од виходу з в’язниці мене відділяють двісті сорок годин і мозок мій неушкоджений, хоч я й охляв, а тілу потрібно тільки трохи оклигати, і воно знову запрацює як слід. А в того бідолахи з однієї із сусідніх камер настає перша фаза божевілля, і, мабуть, найгіршого — буйного. Він довго не проживе. Цей бунт дає підставу нагодувати нещасного вже не раз випробуваними ліками й по-науковому вбити його. Прикро почуватися сильнішим, тоді як хтось інший зазнає поразки. Я запитую себе, чи теж належу до тих егоїстів, які, будучи взимку тепло вдягнені й добре взуті, байдуже дивляться, як у них на очах ідуть на роботу, тремтячи від холоду, погано вдягнені люди, що поспішають на перший поїзд метро чи на перший автобус, егоїстів, яким, коли вони бачать те все, стає тепліше в їхніх шубах. Усе в житті побудовано на порівняннях.