Карел Фабіан - Чорний вовк

Пройшов дощ, повітря пахло свіжістю і осінніми грибами. З дерев опадало листя і ледь чутно шурхотіло. Річка за дротом була майже нерухома, гладінь її вже не чорніла, як влітку, а була яскраво-зелена, од води віяло холодом.

Очерет при березі шумів і тріщав під напором вітру. А якщо вже очерет тріщить, так і знай — літо минуло.

— Що це робиться з собакою? — неприязно спитав стрілець. Ліза несподівано сіла і задивилася в лісову шалину.

— Що з тобою, Лізо? — поторгав Штенцл за поводок.

Собака кволо заскімлила.

Штенцл глянув у зарості і спершу нічого не побачив. А Рацек теж щось відчув. Глянув на маму, потім сів і почав нюхати повітря. Раптом радісно заскавчав і кинувся в ліс.

Тільки тепер Штенцл побачив, як ворушаться понад землею гілки.

— Дивись! — гукнув він.

Стрілець не поспішаючи і зовсім без інтересу подивився на кущ, куди, голосно гавкаючи, мчав малий Рацек.

— Ну, звичайно, — промовив Краткий роздратовано. — Держи Лізу, бо вона в тебе теж утече.

Через галявину майнула чорна тінь. Вовк! Збив з ніг своє цуценя, обігнав Лізу і знову повернувся.

Ліза покрутила носом. «Я тобі дивуюся, — мовила Вовкові обурено. — Поводишся, мов якийсь хуліган. І взагалі не чіпай мене, коли я на службі».

Штенцл не знав, що робити, але Ліза допомогла вийти з скрутного становища. Просто не звертала уваги на свого друга, а ще старанніше виступала біля ноги провідника, високо піднімаючи лапи, щоб не заросити їх. І це було дуже схоже на парадний крок.

Вовк радісно ганяв по лісі, а цуценя бігало за ним, відчайдушно дзявкаючи. Задоволений такою грою і тим, що Ліза поблизу, Вовк весь час кружляв навколо, не наважуючись, проте, наблизитися. Нарешті підбіг кроків на двадцять.

— Іди геть! — крикнув на нього Штенцл.

Вовк зупинився, почувши людський голос, але тільки загрозливо вишкірив зуби.

Штенцл не злякався.

— Геть! — крикнув він і махнув рукою.

— Ти поводишся з собакою по-свинському! — буркнув єфрейтор.

— Тоді ти з ним щось зроби! — відрізав провідник.

— Треба було робити тоді, як він перескочив кордон, — гірко мовив єфрейтор. — Тепер це вже нічого не дасть.

Вовк то відбігав, то знову повертався, і взагалі поводився як мале щеня, намагаючись привернути Лізину увагу. Та Ліза перебувала на службі і була непохитна. «Я вже через тебе колись мала халепу», — загарчала вона до Вовка.

Цуценя, втомлене марною біганиною, ледве переставляло свої великі волохаті лапи. Воно повернулося до Лізи і побігло поперед неї. «Іди ззаду!» — наказала Ліза.

Рацек не послухався, бо не звик ходити отак слухняно біля ноги, як ходила мати. Він тільки відбіг уперед, щоб мати не могла його куснути.

І тут сталося…

Невдовзі перед тим Ліза почула запах свіжої глини. Якби це було попереду, вона б, звичайно, біля того місця зупинилась, недовірливо б його обнюхала і очима спитала б провідника, що то означає. Тут, на кордоні, все повинно мати свою причину. А якщо не має, то це підозріло. Проте свіжа глина край прикордонної стежки сама по собі нічого не означає, бо тут ходять сапери, що упорядковують кордон.

Ліза б дізналася, що тут хтось обережно зрізав дерен, щось у глині під ним робив, а потім поклав дерен так, як він і лежав. Та той, хто це робив, був не дуже пильний, бо не прибрав з дороги маленьких кавалків свіжої глини.

Пролунав гучний металевий удар, не постріл, а так, наче брязнули одна об одну дві великі залізяки, і одразу за ним — болісне скавучання цуценяти.

Ліза злякано рвонулась і стягла провідника з стежини.

Тільки тепер вона побачила.

Цуценя, затиснуте в попереку великими зубатими дугами вовчої пастки, ще якусь мить вищало, намагаючись вирватися з тих страшних зубів, але скоро затихло, — йому було перебито хребет.

Ліза не розуміла, що, власне, сталося. Вона тільки пронизливо застережно гавкнула, але Рацека вже не можна було повернути.

Спочатку Ліза подумала, що Рацек знову зробив якусь капость,! може, скочив ногами на якусь річ і та річ так гучно брязнула, не завдавши цуценяті шкоди. Проте Ліза побачила, що це не так. Вона тужливо заскімлила і потягла вперед.

Ошелешений Штенцл попустив поводок.

— Не підходь ближче! — різко сказав стрілець, оглядаючи кордон, наче ждав, що станеться щось іще гірше.

Ліза схилилася над Рацеком, спробувала підняти його носом, але домоглася лише того, що з безнадійно роззявленого рота цуценяти хлинула ясно-червона кров. Собака застогнала, не розуміючи, чого це мале тільце, ще зовсім недавно сповнене буйного життя, тепер таке страшенно важке, чому лапки так безпорадно широко розкинулись, а голівка схилилася набік. Схопила зубами ту дивну залізну річ, але залізяка навіть не ворухнулася, нічого не можна було з нею зробити. З непохитною жорстокістю пастка стискала тіло цуценяти, з якого вже відлетіло. життя.