Він впевнено спустив з плеча сокиру, і йому навіть на думку не спадало, що вона може сьогодні знадобитися. Радів лісоруб ще й з іншого приводу. Вже пішов поголос, що на кордоні щось сталося. Боузек приніс подробиці. «Кажуть, Лізине щеня. То велика помилка, — подумав Франек. — Мала бути Ліза. Але й щеня — непогано, на Лізу ще буде час».
Він не боявся, що його викриють, бо справу свою зробив добре. Трохи далі від того місця проходила стежка лісорубів, і коли, б якийсь пес почув його запах, далі стежки не пішов би, хоча б тому, що собаки знали всіх лісорубів і, звичайно, по їхньому сліду довго б не йшли. Собак цікавили тільки сліди чужих людей, а не тутешніх.
Франек ішов, посвистуючи і думаючи про те, як впоратися з іншими собаками. Раптом він зупинився, вражений. Це Вовк підвівся і став, наїжившись. Не загарчав, тільки отак дивно стояв.
— Що таке? — крикнув на нього здалеку Франек. — Геть, бестія!
Для певності він переклав сокиру з лівої руки в праву. У поставі пса щось насторожило його. Брут тоді теж так по-котячому згорбився, коли хотів кинутися на нього.
— А я загнав Брута віником, — засміявся Франек, підходячи до дверей.
У нього ще не було страху. Власне, він взагалі ніколи не боявся звірів.
Вовк стояв на порозі. Чекав.
Іншого б ця мовчазна собача постать не насторожила, але у Франека був добре розвинутий інстинкт самозахисту.
— Я змушений буду тебе вбити, щоб мати нарешті спокій! — промовив Франек. Зважив на руці сокиру, мигцем глянув на лезо, чи не затупилось за день. Він ще не вірив, що пес хоче на нього напасти.
— Але я тебе все-таки вб’ю, хоч би тому, що ти перший звір, який іноді наганяє на мене страх. Уб’ю всіх, хто хоче мене залякати, — бурмотів Франек. Він знав, — єдине, що може спонукати звіра кинутись, — це людська нерішучість і вагання. Якщо людина вагається, звір розуміє, що вона боїться.
Франек ступив кілька кроків і підняв сокиру, щоб ударити.
Цей пес його нервував —1 навіть не ворухнувся, стояв на порозі, як вирізьблений. І — ані звуку. Навіть не вишкірив зуби. Тільки дивився йому в очі. Це було нестерпно.
— Тікай! — люто заревів Франек.
Здається, крик вплинув — пес прибрав вуха назад і трохи відступив од дверей, щоб його не дістала сокира, коли б лісоруб змахнув нею.
Франек ступив ще крок. Віддихався.
— Ти все-таки мене поважаєш, — мовив трохи заспокоєний. — Ти знаєш, що я б з тобою не цяцькався.
Вовк кинувся в ту мить, коли Франек цього зовсім не чекав. У лісоруба не було часу навіть підняти сокиру, бо пес уже висів на ньому, міцно вчепившись зубами в зап’ястя правої руки.
Франек скрикнув від несподіванки й болю. І випустив сокиру. В ту ж мить Вовк одпустив його руку, бо інакше дістав би оглушливий удар лівою в ніс. Одскочив і припав до землі, готовий знову кинутись. Вовк добре знав усі прийоми, якими користувався хазяїн. Треба було однаково пильно стежити і за руками, і за ногами. Не були небезпечними тільки зуби — ними для боротьби хазяїн не користувався.
Франек якусь мить спантеличено дивився на кров, що юшила з покусаної руки. Болю майже не відчував. Зате його сповнювала несамовита лють. Вона завжди допомагала йому перемогти дурних хижаків, але чи допоможе подолати розумного собаку?
— То ти так? — зашипів Франек, нахиляючись, щоб схопити сокиру, але в цю мить Вовк майнув у повітрі, впав йому на спину і зубами вчепився в потилицю.
Франек швидко крутнув головою, щоб скинути пса, і блискавично впав на спину. Вовк одскочив, і його вишкірені зуби клацнули над Франековим горлом. Ще мить, і пес вчепився б у горлянку, та хазяїн одштовхнув Вовка лівою, рукою. І все-таки Вовк встиг укусити Франека за литку.
Франек, хитаючись, підвівся, сповнений страшної люті. Його трохи приголомшили шалені напади Вовка і те, що він сам нездатний боронитися. Франек уже знав, що це бій не на життя, а на смерть; його це не лякало, але за правилами бою він був би кілька секунд тому вже мертвий, якби не його ліва рука. Пошматована права тепер уже нестерпно боліла і ні на що не була придатна. Франек не розумів, що з ним той диявол робить. Хижаків розумів. Коли вони кидалися, то означало: або маєш щастя, або похорон. А цей пес бився обдумано.
— Стривай! Зараз матимеш! — люто гарчав Франек, рачкуючи до дверей. Він думав про обріз, що лежав у столі. Найгірше було те, що Франек не міг згадати, чи заряджений він. Цей пес не дозволить йому довго возитися з обрізом. Права рука безпорадно звисала, з неї юшила кров. — Але обріз я ще вдержу, — запевняв себе Франек.
Читать дальше