Карел Фабіан - Чорний вовк

Провідник Штенцл високо піднімав ноги, очі в нього лізли рогом. «Це вони для мене зробили навмисне! — думав він. — Знають же, як я не люблю підніматися на цей пагорб».

Пагорб той, власне, був незвичайний. Тут у кущах сховано безліч різних технічних засобів для виявлення порушника — варто було тільки зачепитись, і вгору вже злітала ракета. А для провідника найбільша ганьба, коли він сам натрапить на таку річ.

Але Штенцл бачив, як вправно йшла собака.

— Молодець, — похвалив він Лізу. — Диви, ми вже звідти вибралися! Це нещастя мене минуло!

Вони були вже на пагорбі, і підполковник витяг бінокль, бо вважав, що Ліза кинеться вперед. Трохи зловтішно він уявляв собі, як цей товстий солдат побіжить за нею. Там, нагорі, слід тягнувся вздовж ріллі, і його було добре видно.

Але Ліза зробила щось незрозуміле. Вона вишкірила зуби на провідника, наче справді сміялася. Потім почала описувати маленькі півкола, дивлячись при цьому на Штенцла.

— Слід, Лізо! Шукай, шукай! — вигукував Штенцл у відчаї.

— Не кричіть на неї так! — гукнув знизу капітан Гаєк, який уже відкрито сміявся, бо зрозумів маневр хитрої собаки.

Розгублений Штенцл зашепотів:

— Ну, шукай, шукай, моя хороша Лізочко! Дивись, який прекрасний слід, якраз для тебе. Ти ж не можеш мене підвести, собачко…

— І не співайте їй колискової, вона військова собака, — знову озвався знизу той противний інструктор. — Собака розуміє тільки ваші довгі голосні. Не «шукай», а «шукааай»! І не «хороша», а «хороооша»! Вона розуміє тільки, що таке оте довге «а» і довге «о»!

— Шукааай! — запищав уже зовсім збитий з пантелику Штенцл.

Інструктор помалу піднімався схилом за ними.

— От халепа! — скаржився Штенцл. — Завдала ж ти мені мороки! Противна ти собака, Лізо. А я ж носив тобі й твоїм цуцикам щодня молоко! Невдячна! Ще й смієшся! Не кажи, я знаю, що ти смієшся і навмисно плутаєш мене. Посоромилася б!

Проте Ліза й не думала соромитись. Сиділа на початку добре помітного сліду і, здавалося, запитливо дивилась в очі своєму новому провідникові. Сміялася з нього: «Так ти хочеш бути моїм провідником? Саме ти, чоловіче добрий? Звичайно, то буде ганьба, але не моя! І не підлизуйся!»

Коли прапорщик піднявся на вершину пагорба, то побачив кумедну картину. Бідолаха Штенцл рачкував, показуючи слід Лізі, яку він держав на довгому поводку. А Ліза спокійно сиділа і з цікавістю позирала на нього.

— Тепер я вже не знаю, хто з вас пес, а хто провідник, — зауважив батальйонний інструктор.

Присоромлений Штенцл підвівся і почав обтрушуватись.

— Я не знаю також, хто кого в цю мить повинен поважати. Собака людину чи людина собаку. Тільки, — тут інструктор підвищив голос, — собака теж не знає. Ця тварина з вас, нещасний чоловіче, безперечно, кепкує.

— Я знаю. Я по її очах бачу, — шепотів пригнічений Штенцл.

— Так от кидайте це і йдіть з нею вниз.

— Але вона знайде той слід! — у відчаї захищався Штенцл.

— Вона знайшла його. Тільки не хоче йти по сліду, бо не визнає вас. Це вже все!

Засоромлений Штенцл помалу спускався з пагорба. І тепер Ліза, наче на глум, ішла за статутом точно біля його ноги, своїм парадним кроком. Так ступати її ніхто не вчив, і жоден пес, крім неї, не вмів так ходити. Вона високо піднімала ноги і, здавалося, знову сміялась. Бракувало тільки її голосу.

Проте насправді вона єдина не сміялася. Всі офіцери внизу реготали. І добродушного Штенцла помалу охоплювала злість. Він тільки не знав, як дати їй вихід. Стояв жалюгідний, виструнчившись перед офіцерами, і приголомшено й трохи вперто дивився в землю.

— Так що, товаришу Штенцл, — спитав його капітан Гаєк, — хочете ви ще бути провідником?

І тут на подив присутніх Штенцл відповів:

— Хочу!

— А вам не здається, що це важко?

Штенцл знизав плечима.

— Бути солдатом взагалі нелегко, так? — засміявся підполковник, але в сміхові його було щось добродушне.

Штенцл стрепенувся нарешті:

— Хіба що я для цього не. підходжу…

Всі враз замовкли. І перестали сміятися. Батальйонний інструктор підійшов до Штенцла і по-дружньому поклав йому руку на плече:

— А знаєте, товаришу, ви якраз, дуже підходите для того, щоб бути провідником.

Штенцл недовірливо звів очі. Досі з нього всі тільки сміялися, і він знову чекав глузувань. «Ну добре, — думав він, — ще тут серед офіцерів я витримаю. Але, як прийду на заставу і там почнуть хлопці, — краще втечу…»

Та це не було глузування. Це було сказано серйозно.