Карел Фабіан - Чорний вовк

Ліза якийсь час дивилася на нього. Її бавило це. «Я теж так робила колись, як була цуценям, — думала вона. — Так завжди буває, ітерш ніж собака звикне до тих-от штук на шиї».

Потім вона згадала, що колись після того, як гризла конопляну мотузку, в неї дуже болів живіт. «Кинь це, шелегейдику!» — загарчала на нього Ліза.

Робі заскімлив, що доведеться терпіти, але, оскільки наказала мудра мати, облишив поводок, кілька разів одфоркнувся — фе, яке несмачне, консерви значно смачніші, — поклав голову між лапами і сумно дивився на білий світ, примирившись з усім навколо себе, особливо з тим товстим великим солдатом, котрий носив йому їжу.

Того дня приїхав батальйонний інструктор Стогончік для атестації собак…

Напередодні надпоручик Томічек був у лікарні у єфрейтора Кучери.

— Мені дуже шкода, що так сталося, друже, — сказав Томічек.

Кучера підвівся на ліжку. Рана у нього вже не боліла.

— Я тут не в армії, — сказав він сердито.

— І тут ви все одно в армії. І компліментів од мене не почуєте. Ви знаєте, що я чоловік твердий. Так. Тої ночі ви знову йшли випити, правда?

— Ішов, — кивнув єфрейтор.

— От бачите, — сказав надпоручик. — А ви ще сподіваєтесь на співчуття.

Кучера тяжко зітхнув і знову ліг.

— Є люди, — сказав він напружено, — які через кохання стріляються.

— Є! Дурні! — кивнув надпоручик. — Якби хтось мені сказав, що хоче застрелитися через кохання, я б власноручно зарядив йому пістолет. Нормальна людина радіє життю, навіть коли в неї щось трапляється, коли вона зустрічає підступність абощо. І нормальний мужчина не п’є через те, що його покинула дівчина. У всякому разі, солдат моєї роти цього ніколи не зробить. Я вам так оце кажу тому, що ви вже не в нас. Лізи ви вже не матимете. Вам, молодим людям, треба інколи грубо давати по пиці.

І він вийшов.

Того дня нагору до канцелярії застави було викликано товстого Штенцла. І черговий, що його викликав, одразу ж накинувся на нього:

— Кажуть, ти з’їв капітанову вечерю, га?

— Боже збав! — вдарив себе в груди Штенцл, напружуючи пам’ять.

А капітан Гаєк дивився у вікно, щоб не розсміятись, як солдат Штенцл марно намагався стояти по команді струнко. Потім капітан дуже серйозно сказав:

— Ви зробили, товаришу солдат, усе можливе для того, щоб зіпсувати Лізиних цуценят!

— Ой леле! — вирвалось у Штенцла. — Та я ж нічого не…

— Ви зробили все. Цуценята погладшали, бо діставали подвійну порцію їжі. Одну офіційну, другу од вас. І я ще не певен, що ви не годували їх уночі. Погладшали так, що згори не біжать, а котяться.

— Вони були голодні, — вперто сказав Штенцл.

— Ви просто симпатизуєте кожному голодному, — кивнув капітан.

Штенцл похитав головою. Він ладен був за цуценят віддати свою шкіру на барабан. Голос його лунав сердито, і капітан підвів голову, бо Штенцл завжди був дуже поштивий. Якщо він і дозволив собі такий тон, то тільки тому, що йшлося не про нього, а про цуценят. Капітан зрозумів це.

— Але все-таки є наказ, — натякнув Гаєк.

— Цуценята не читають наказів, товаришу капітан. Якщо хтось весь час їсть, це означає, що він голодний. Коли хтось росте, він голодний.

— Ви, однак, не ростете, — здивувався капітан. — А ви… пробачте, їсте по шістдесят кнедликів і, якби вас не стримували, їли б ще.

— Я — це зовсім інше, — почервонів Штенцл. Потім ображено виструнчився. — Я ж не щеня.

— Ні, звичайно. Але зараз ідеться не про вас. Ви ввели в оману ветеринара. Він винайшов якийсь поживний препарат для щенят і тепер думає, що Лізині цуцики погладшали від препарату. Цуценята от-от луснуть. Підполковник їздить по гарнізону і всюди розказує про чудесний ефект свого винаходу, вважає препарат своїм великим успіхом, а тим часом усе це обман. Просто ви підірвали його авторитет. Якщо я йому про це скажу, він вам таке зробить, що ви почорнієте.

— Але, — «пампушка» Штенцл проковтнув слину, — ви ж йому, мабуть, не скажете, товаришу капітан. Нащо псувати людині радість, га? — довірливо спитав він.

Капітан Гаєк одвернувся до вікна.

Солдат Штенцл розпачливо тупцявся на місці і скидався на ведмедя.

Надпоручик Томічек загримів:

— Чорт забирай! Я б вас ударив, якби можна було…

Далі Штенцл почув такі слова, що на носі в нього виступили крапельки поту.

— Штенцл, прошу вас, ради бога, — змінив нарешті тон надпоручик. — Це ж не жарти. Як «фігурант» ви ж непридатний. Будь-який пес під час тренувань уже ніщо, коли кинеться й побачить, що це ви. Він краще погодиться, щоб у нього випали зуби, ніж укусить вас!