Карел Фабіан - Чорний вовк

Від надмірних роздумів, до яких Франек не звик, у нього розболілася голова. «Інга щось від мене хотіла, — спало йому на думку. — Вона наче казала, що захована тут річ має для якоїсь людини дуже велику цінність».

Франек замислено роздивлявся товсті дюймові дошки на підлозі. Дошки — одна в одну, деякі — посередині — більш протоптані, а біля стіни — ціліші. Але на жодній дошці не видно було, щоб хтось її витягав з підлоги.

Франек узяв кирку і скоса глянув на Вовка. Той злякано заскавучав, бо лискуче залізо в руках хазяїна могло означати смерть. Але Франек на цей раз не збирався завдати шкоди собаці.

— Ще не твоя черга, — забурмотів він до собаки. — Хоча, може, колись прийде й твоя. Все залежить від тебе.

Вовк заспокоївся, зрозумівши, що хазяїн не хоче його крові. В усякому разі поки що.

Франек застромив кирку між двох дощок, які здалися йому підозрілими, і підважив. Дошки затріщали, але не піддалися. Тільки в сонячному промені, що якимсь дивом пробився крізь брудне скло вікна, закурився маленький стовп порохняви. І перелякано запищала миша, яка жила з маленькими мишенятами під дошкою. «Якщо Інга сказала, що тут, то десь тут мусить бути», — подумав Франек. Він знав її. Інга завжди говорила прямо, не любила недомовок.

Лісоруб схвильовано роздивлявся по світлиці, раптом усвідомлюючи, що доведеться, мабуть, розібрати всю хату, перш ніж він знайде в ній якусь заховану річ. Причому він навіть не знав, що шукає і чи сховано тут щось взагалі.

Франек не пригадував, щоб коли-небудь його батьки тинькували стіни халупи. Не робив цього й попередній власник. Але там, де штукатурка обвалилася, було видно міцні дошки, які ще добре збереглися. Франек знав, що за тими дошками порожнява, заповнена мохом, сіном і тирсою, а при землі — глиною, перемішаною з висівками, і тільки далі була стіна з товстих колод.

Він затримався над льохом, але туди йому лізти не хотілося. — Франек не був там добрих кілька років. Найгірше те, що останнім часом він не переносив темряви. А в льоху було темно. Часто вночі з темряви Франекові вимальовувалося обличчя Інги, — кров на лівій Скроні і платинове волосся, що розкинулось по землі… «Нічого, Інго, я їм відплачу. Всім!»

Лісоруб здригнувся від тієї згадки і пройшовся від дверей до льоху. І враз згадав про горище. Майже п’ять років він туди не заглядав, бо після смерті батька в нього не виникало причин лізти нагору, так само, як і в льох. Не мав чого зберігати, не заходив навіть до комори, бо там, крім сокир і пилок, не було нічого. На горищі колись лежало сіно, але тоді ще жив батько і в них була худоба.

Благенька драбина вела на горище просто з кімнати. Під вагою Франекового тіла драбина затріщала, щаблі прогиналися, сипалася порохнява.

Піднявшись до стелі, Франек натиснув плечима на важку ляду. Поіржавілі завіси не витримали, одчайдушно завищали, і ляда з грюкотом одлетіла. Франек виліз на горище і тупо дивився на всі боки. Він враз забув, чого сюди виліз.

Горище було сухе. На високих кроквах лежав етернітовий дах, у деяких місцях потрісканий, і крізь ті шпарини пробивалося сонце. Тому тут було навіть світліше, ніж унизу, в хаті.

Підлога на горищі під потрісканим етернітом прогнила, але дощова вода не просочувалася крізь стелю, а розсмоктувалася по глині, змішаній з висівками. Та коли б навіть стеля й протікала, Франекові було б байдуже. Йому вистачало сухого куточка, якоїсь ковдри і трохи тепла.

Франек довгенько не міг збагнути, чого, власне, він опинився тут, на горищі. Щось хотів робити, щось знайти, усе вертілося в голові, а чіткого — нічогісінько.

Франек сердито розгріб павутиння, що лізло йому в очі, набивалося в рот. Величезні павуки, яких десятиріччями ніхто не турбував, тепер розбігались на всі боки. Один з них упав Франекові на руку. Той з огидою скинув його геть і почав колупатись у купі мотлоху в кутку. Знайшов хомут. З нього лізло чорне кінське волосся, що ламалося від старості. Хомут затріщав, коли Франек підняв його…

Під руки попадалися якісь деталі від машин, що їх полишив ще колишній хазяїн. Франек вибрав велику безформну залізну річ. Пастка! Це нагадало йому дитинство. Такі пастки ставили колись вони з батьком на лисиць. Щоправда, набагато менші. Франек уже хотів кинути залізяку, та враз йому спало щось на думку. Він виніс пастку на світло. Вона була спотворена від часу, але пружини цілі, навіть змащені товстим шаром тепер уже затверділого вазеліну.

Франек довго вовтузився з ланцюгом від пастки, що застряв між колодами. Нарешті, таки вирвав його. Стояв у широкій смузі сонячного світла, що падало крізь шпарину в дахові на його роками нечесану руду лев’ячу гриву, і думав про своє дитинство. Цю згадку викликала пастка, що так несподівано попала йому до рук. Ніхто ніколи не був з ним ніжний. Батько, як і багато селян, знав лише працю. Тільки Інга показала йому, що є на світі щастя.