Карел Фабіан - Чорний вовк

Капітан покрутив головою. На такі мікроскопічні деталі він не звернув уваги.

— Я чекав, що хтось із вас спитає про єфрейтора Краткого, — сухо сказав капітан.

— Це стосується справи? — звів на нього очі підполковник.

— Можливо. Останнім часом вони з Кучерою сварилися. Через дівчину.

— А хай господь милує! — зітхнув підполковник. — То тільки в детективах так буває.

— Не хочете зайти до Грюнфельдів? — швидко спитав капітан, бо й самому було соромно за свої слова.

— Не хочу ні до кого заходити. Просто хочу провітритися. Послухати, що розкаже мені цей край. А чому саме до Грюнфельдів? Ви їх підозрюєте?

— Я нікого не підозрюю. Не маю підстав. І я перший сказав, що спільника не існує, а ви мені заперечили. Повірте, товаришу підполковник, люди тут дуже чесні. І взагалі національність не має значення.

— Правда. Не має. Людська чесність не зумовлена національністю. І тут і там є добрі люди. І покидьки теж. Мало б так бути з усіма людськими якостями.

Підполковник зупинився біля маленького джерела і якусь хвилю задумано дивився на нього. Очі його потеплішали.

— Це воно, — сказав нарешті підполковник. — Так. Будинки я пам’ятаю погано, але це джерело добре врізалося в пам’ять.

Хвилину помовчали.

— Я тікав тоді з Маутхаузена. Звичайно, краще б вам розповів Мілан Яриш, що таке Маутхаузен. Але він вам не розкаже, бо дуже скромний хлопець. Тікав я саме через ці місця. Якимось дивом мені вдалося проскочити. Отут я лежав і пив воду. А зовсім поруч сиділи й снідали лісоруби. Авжеж, німці. Та в мене вже не було сили навіть сховатися. «Ну, кажу собі, Емане, тепер тобі кінець. Тому що всі німці — свині. Приб’ють зразу ж». Але вони кинули мені окраєць хліба і втекли. Звичайно, вони боялися. Чехи тоді теж дуже боялись. Який то був смачний хліб! Не такий, як нам давали, — з тирси… Я і зараз відчуваю в роті смак того хліба, такий він був солодкий. Ніколи потім у житті я не їв такого доброго хліба.

Капітан кивнув. Розповідь підполковника потішила його, бо він любив цей край.

— Я ж казав вам, що тут живуть чесні люди.

Підполковник похитав головою.

— Не тільки. Але довго це не буде. Ми того негідника зловимо.

Їм треба було перейти потік, а в підполковника по-справжньому розболілася нога. Підполковник задумано дивився на прозору, по-ранковому трохи спінену гладінь води. По ній пливло опале листя. Там, де сонячне проміння вже торкалося води, вона мідяно виблискувала й іскрилася. Попід берегом потік ще чорнів, наче у ньому втопилася ніч.

— А що, тут таки багато форелі? — жваво спитав підполковник.

— Багато.

— А… ловите?

— Через ті папірці немає на це часу. Але Грюнфельдові хлопці іноді приносять. Вони ловлять руками, і я тільки марно обіцяю дати їм прочухана, бо це все-таки найпримітивніший метод браконьєрства.

— Я теж ловив форель руками. Так, як і хлопці, — усміхнувся підполковник. — Нагорі, в Орлицьких горах. Є такий Новий Градек, якщо це вам щось говорить.

— Нічого.

— Чарівне містечко. Куди б ви не пішли, вам доводиться або підніматися на пагорб, або спускатися з пагорба. Це край, де, якщо ви забули піджак біля потоку, увечері вам його принесуть додому. З грошима в кишені. Ну, добре… Щось я забалакався…

Хвилину помовчали.

Потік звивався луками, губився в лісі, знову виринав на якійсь галявині, часом наближався до прикордонного дроту, який тут тягся на багато кілометрів рівною як струна лінією.

— Не все, що робить людина, досконале, — мовив підполковник і міцно стулив губи. — Я кажу про естетику. Ось візьміть оцей дріт. Це щось інородне, таке, що абсолютно не пасує до природи, спотворює весь край. Хоч би навіть там і посипали жовтим пісочком. Врешті, я посипаних доріжок теж не люблю…

Біля потоку тулилися халупи. З димарів курився дим, бо дружини лісорубів, поки не було спішної роботи в лісі, лишалися вдома.

— Люди взагалі мало роблять красивого, хоч переконані в протилежному. І не думають красиво, хоча було б на світі у мільйон разів краще, якби вони думали красиво. Людина запишалася тому, що спромоглася побудувати Ейфелеву вежу і хмарочоси, тоді як мусила б схилити голову перед кожним колоскам, бо не може зробити того, що робить природа, багатьох-багатьох речей не може… — Підполковник зупинився. То була його манера. — Що з дружиною, Рудольфе? — спитав несподівано. Він умів раптово переходити на фамільярний тон. Навіть не обернувся, не глянув на капітана, коли спитав це. Дивився на оті неприємно рівні лінії прикордонного дроту, на потік, на всі дерев’яні набокуваті халупи і думав: тепер ти можеш послати мене під три чорти, що я лізу з своїми запитаннями про твоє особисте, інтимне, але, їй-богу, чоловіче добрий, я хотів би допомогти тобі, тільки не знаю як.