Іван Щеголіхін: Троє в машині

— А як ваш батько, мати, як бабуся Марія Гнатівна? — співчутливо продовжував Дьомін.

— Щось дме, — сказала вона сухо, і Дьомін почув її шарудіння позаду, наче вмощувалась так, щоб менше дуло. — Чи не можна зачинити оці ваші вікна?

Обидва задніх стекла були підняті, обидва передні опущені. Сяяло сонце, день обіцяв бути жарким, уже й зараз припікало добряче. Та й машина стоїть, а їй дме. Від «хвилювання», — хотів пояснити Дьомін, але стримався. Їй уже набридла його спостережливість. Нічого не сказавши, він мовчки підняв скло. Ручка правих дверцят ритмічно попискувала, поки він її крутив. «Давно не змащував, — відзначив Дьомін. — Адже раніше не помічав».

— Тепер не дме? — спитав з легкою іронією.

— Гляньте в дзеркало! — жорстко, зі злістю сказала вона. І не просто сказала, а наказала, скомандувала.

Дьомін побачив наган у дзеркалі. Вона лише на мить відкинула хустину, показала, знову накрила й одразу ж сильно ткнула Дьоміна дулом між лопатки.

— Руки на кермо!

Дьомін скорився….

— Тепер усе ясно? — їдко спитала вона.

Дьомін спробував відповісти — і не зміг. Відкашлявся, намагаючись перемогти переляк, прогнати його разом із кашлем.

Напоумити хотів, господарем становища себе відчув. Робив ставку на балаканину, на марні слова. А вона — людина справи. Справи Лапіна. Мокрої справи. І напевно ще якоїсь нової справи. Мав рацію прокурор Дулатов, мав і має. А ти, Дьомін, дурень самовпевнений, вівця, непротивленець.

Він ще раз відкашлявся й ледве вимовив сухими губами:

— Ясно.

— Скло опущене, пострілу ніхто не почує. А в Супутнику я кожен куточок знаю, так що прошу не пустувати! — І глузливо закінчила: — Тепер не дме.

Дьомін мовчав, намагаючись заспокоїти себе. Не думав, не гадав, що можна отак перелякатись. Язик наче присох, прилип. Коли б його сто, навіть тисячу разів спитали, що почуває у такій ситуації, як себе поведе, він би не відповів напевно. Не вгадав би. Доки не побував…

А вона не бавиться. Нова справа, видно, смілива, якщо так цупко схопилась за зброю. І де вона розкопала цей старий-престарий, давно списаний міліцейський наган? І тисне у спину, щоб він відчував, коли бачити не може. Лють у неї, злість та рішучість. Дьомін знав — вистрілить. І з тону її, і з усього. Ще й з її минулого, про яке Дьомін судив колись по-своєму романтично, донкіхотськи, а, ось Шупта, старший слідчий, розсудив розумно. Злість бере, до чого ж він мав рацію! І до чого ж ти молодий, наївний, бездарний!

Ледь штовхнути дверцята й вискочити…

Вона встигне натиснути на спусковий гачок, і Дьомін вивалиться вже з діркою у спині. До дороги далеко, метрів сімдесят-вісімдесят, машин сьогодні зовсім мало, та й ті мчать на великій швидкості. Доки загальмують, доки хто підбіжить, вона легко зникне в Супутнику.

І людей не видно, наче вимерло селище. По той бік дороги немає жодних будівель, чисте поле, а по цей — крайці будинки, однаковий, обпалений сонцем штахетник, запилені деревця за ним і далі сірий ряд дахів.

Та й що люди? Сидять двоє в машині, хлопець із дівчиною, тихо, мирно сидять, нічого підозрілого, наган вона прикрила хустиною.

— З якого музею? — заговорив нарешті Дьомін, наче підслуховуючи свій голос збоку. — З якого музею іграшка? — повторив сміливіше. Перший його союзник — власний голос. Пропав було, а тепер знову повернувся, зараз вони начеб уже вдвох.

Зовсім близько із-за рогу з'явилась дівчинка років десяти з білим бідончиком, заспана, непричесана, тільки встала, і матуся послала її по воду. Дівчинку обігнав собачка, хвіст бубликом, морда до землі. Дівчинка з цікавістю, не зводячи очей, дивилась на машину, на людей у ній, із звичайною дитячою відвертою цікавістю. Більше ні на що було дивитись, усе їй тут знайоме — запилена трава, стежинка, а в машині — гарна тьотя-блондинка.

Дьомін спостерігав за дівчинкою, хотів провести її поглядом, але пролунала команда:

— Сидіти!

— Наче службовій вівчарці, — усміхнувся Дьомін. Йому захотілось стати нахабним, самовпевненим. «Нікуди я не побіжу, чорта з два! Я ще з тобою повоюю!»

Від свого голосу та ще од сорому за страх, який уже минув, Дьомін відчув збудження, ейфорію. Так буває у горах над безоднею, коли минає перший острах. Наче випив склянку горілки, і вона почала діяти.

— Іграшка хоч заряджена? — поцікавився Дьомін.

— П'ять патронів, а для вас і одного досить! — Усе та ж злість у голосі невдавана і рішучість.

Продзюрчала, прошипіла ледь чутно вода у колонці. Дівчинка пройшла назад, чіпляючи бідончиком голу ногу й оглядаючись на них. Тьотя в машині гарна, і машина гарна, нова, сяє на сонці. Дівчинка поправила волосся долонькою і гордовито відвернулась.