Іван Щеголіхін: Троє в машині

— У-у, сволота, замовкни-и! — І продовжувала давити його в спину, а сигнал гудів. Вона могла вистрелити вже не від небезпеки, а просто від люті — допік-таки.

— Так ми можемо привернути увагу, — зціпивши зуби од болю, промовив Дьомін. — Гудимо й гудимо.

Тепер і вона почула гудок.

— Гад, інтелігент! — Вона послабила натиск, і Дьомін обережно випростався. А тут з'явився і Жарений, швидко, наче під машиною сидів, і зразу виструнчився, заслонив собою скло, кинув на заднє сидіння чемодан, важкий, аж пружини загули, сів і з шумом, з тріском хряснув дверцятами.

— Чого роздуділись? — сказав весело. — Поїхали!

Сильно запахло горілкою. Сорочка на його грудях була мокра, неначе Жарений хлистав її із горлечка — поспішав і хлюпнув на сорочку. Справу зробив, випив і зопалу змін у їхніх, так би мовити, стосунках поки що не помічав.

Дьомін увімкнув запалювання, двигун запрацював. І одразу ж, з першим звуком мотора, Дьомін зрозумів свій промах — адже можна було вдати, що машина не заводиться, сказати, що треба вийти і відкрити капот, перевірити запалювання. Провід зіскочив, коли переїжджали арик, і трусонуло. Чи свічки маслом залило. Але тепер пізно, їдь.

Та й не в тому суть, що пізно, просто не для нього це. Він наперед знав, що нічого хитромудрого не придумає. Не така в нього вдача. І допустить ще не один промах, а потім схаменеться й лише відзначить це подумки, як реєстратор чужих вивертів, чиїхось хитрощів та обманів. Зовсім для нього не потрібних.

Але ніхто у нього не відніме права не кривити душею. Навіть під кулею.

Виїхали на асфальт.

— Ну що, Жарений? — спитала вона з надією.

— Все гаразд! — вигукнув той. — Повний порядок, Татко! Весь казан і кіло рижиків!

— А що каїн? — Голос її звучав глухо й неспокійно.

— Заспокоїв каїна, браслет надів.

— Я ж тебе просила! — скрикнула вона.

— Довелось, Татко! — І Жарений заспівав сильним, зовсім не сиплим, густим голосом — горілка прочистила йому горлянку: «Не жалею, не зову, не плачу-у, все пройдет, как с белых яблонь ды-ым».

Гарно заспівав, сволота, мелодійно й правильно. Дьоміна охопило почуття дивної хвацькості, гостра легка радість безоглядного життя. Машина неслась з гуркотом і гудінням. Жарений співав, а Дьомін відчував: ось-ось зірветься і сам заспіває «все пройдет…», наче третій у зграї.

— Припини, Жарений, припини, — занепокоєно попросила вона. — Чуєш, припини! — У голосі її помітна була тривога.

А той співав, не слухаючи, і Дьомін давив на газ, не дивлячись на спідометр, аж вітер свистів та підвивав у віконцях. «Божеволію, втрачаю глузд! Гаразд, хай».

— Треба поговорити, Жарений, чуєш! — закричала вона, вже не приховуючи розпачу. — З нами гад їде, гад, чуєш!

Жарений обірвав пісню. І Дьомін мимоволі збавив газ, зітхнув з полегшенням. «Наслання, чортовиння, містика…»

Жарений повільно повернувся до неї, наче прокидаючись:

— Що-о-о?

— Бачиш! — Вона відкинула хустинку, показала Жареному наган. — Я вимушена.

— Загинаєш, Татко, — сказав Жарений сонно. — На хріна?

Однак він протверезів трохи.

— Він упізнав мене!

— Та хто ж не знає таку красуню! Прибери! — наказав Жарений. — Це ж свій мужик, даремно на нього бочку котиш. — Жарений поплескав Дьоміна по плечу, потім по шиї, грубо поплескав, міцно, наче намагався приборкати незнайомого звіра, перевірити норов. Дьомін сидів напружений, дивився на дорогу. Дуло одначе все ще впиралося в його спину.

— Зупини машину! — наказала вона.

Дьомін пригальмував. Назустріч показався «Запорожець» із чималим тюком на багажнику, хтось повертався з риболовлі.

— Не здумай вискочити! — попередила вона.

— Навіщо? — озвався Дьомін. — Довезу, коли взявся.

Жарений засопів, сердито і вже з погрозою повернувся до неї:

— Чого загинаєш, питаю?

— Треба поговорити, Жарений.

— Про що говорити, півгодини лишилося!

— «Ну і йолоп же ти», — подумав Дьомін. Жора Жарений, Георгій Долгополов, напарник Лапіна, котрий дістав десять років суворого режиму. Дьомін викреслив його з життя, як і Лапіна, впевнений був, що Долгополов сидить надійно й надовго. А Жарений, виявляється, утік. Простити йому, амністувати не могли — тільки втеча. Тоді, на слідстві, він був стрижений і худий, а зараз заріс і запух від пияцтва, тому Дьомін не зразу впізнав його. Нахабний малий Жарений, але необачний. Пень, як і більшість нахабних. Живе відчайдухом. Грабує серед білого дня, тікає з колонії, знову грабує. Бачить же, що у хід пішла зброя, і каже «півгодини лишилось», усе ще не розуміє, що його план провалився і треба створювати новий.