Іван Щеголіхін: Троє в машині

Два роки минуло. Тоді їй було дев'ятнадцять. Дьомін відсунувся трохи ліворуч, щоб вона не бачила у дзеркалі його очей.

— Спасибі, дорогий товаришу, — висловив своє ставлення й бородань. — У відпустку летимо, трудову, заслужену. Море — шморе, пляж — міраж. Давай, дави на всі педалі.

— Як накажете, через місто чи Північним кільцем? — стримано спитав Дьомін.

— Північним давай, — відгукнувся бородань.

На перший погляд, його можна було прийняти за геолога, за польового трудягу — засмагле, червоне обличчя, міцні волохаті руки, строката сорочка, а до всього ще й борода, але — тільки на перший. І якби Дьомін не впізнав дівчину.

Швидко проїхали Ювілейний до останніх тополь, ось і кінець міста, перехрестя і знак — «круговий рух». Дьомін повернув праворуч на Північне коло.

— Як добре, що ви погодились, — сказала дівчина. — Велике вам спасибі.

— Не варто, — відповів Дьомін. «Зараз буде ще якесь прохання».

— Тільки нам ще в Супутник треба заїхати, — продовжувала вона, — речі взяти.

Дьомін кивнув.

— Чемодан, — сипло додав бородань. — Хвилинна справа.

«Одначе ж голосок у тебе, — відзначив Дьомін, — краще б уже мовчав». Сам же Дьомін мовчати не збирався.

«Сорок хвилин туди, сорок хвилин назад, — міркував він. — Хвилин п'ять-десять на чемодан. Півтори години втрачу…» Дьомін додав газу.

Ніякого кільця тут, по суті, не було, було напівкільце, якщо вже узгоджувати з геометрією, окружна дорога з одностороннім рухом і єдиним на ній селищем Супутник, де жили працівники домобудівного комбінату.

«Втрачу півтори години, — міркував Дьомін, — втрачу, але не загублю. З них сорок хвилин, що туди, повинні бути продуктивнішими…»

… Дьомін розправив плечі, наче йому зараз підходити до приладу в гімнастичному залі. На очах у людей.

— Чи не можна приймач увімкнути? — попросила дівчина, їй ніби незручно було їхати мовчки.

Дьомін увімкнув, стрілка стояла на «Маяку», і зразу ж — чоловічий голос:

«Наче на замовлення», — подумав Дьомін. Вона ніби знала, що в ефірі звучить саме ця пісня, можливо, улюблена її, тож і попросила ввімкнути саме зараз.

— Чи не можна іншу? — попросила дівчина.

Бородань перегнувся до неї, кинув з докором:

— Ти що?

— А що? Я нічого, — відповіла вона з легким викликом, не розгубившись.

Дьомін переключив діапазон, пошукав музику, не знайшов і вимкнув приймач.

— Даремно хвилюєтесь, — сказав він. — Погода льотна. І настрій у вас повинен бути гарний. У вас який рейс?

У дзеркалі він побачив, як дівчина швидко глянула на бороданя, але той уже відвернувся, і вона відповіла після короткої паузи:

— Мінеральні Води — Сочі.

— Даремно хвилюєтесь, — повторив Дьомін. — Встигнемо.

— Вона вперше летить на літаку, — вступив у розмову бородань. — Там же парашути дають, боїться, що розхапають, поспішає… — Він іронічно посміхнувся.

Дьомін бачив, як легка тінь, ледь помітна гримаса пробігла по її обличчю. Він сидів рівно, стежив за дорогою, а щоб побачити її в дзеркалі, досить ледве помітного руху голови трохи праворуч. Й одразу ж назад. Щоб вона не завважила. І не стежила за виразом свого обличчя, котре — так хотілось Дьоміну — повинно дещо сказати. Вона хвилювалась і досить помітно.

«Сорок хвилин, які туди, — вперто твердив Дьомін. — Або я помилився, або Дулатов».

«Або — або» він брав умовно, а насправді впевнений був, як і раніше, що правий він, Дьомін, а не прокурор Дулатов, через якого, якщо бути відвертим, Дьоміну довелося змінити професію. Через прокурора і — якщо вже до кінця відверто — через оцю дівчину, яка сиділа в його машині.

Сліпий випадок, винятковий, один, можливо, на тисячу, але… випадковість, як любить повторювати той же Дулатов, одна з форм вияву необхідності.

Дьомін вірив, що вони зустрінуться. Коли-небудь, де-небудь. Так станеться. Провидіння допоможе. Він не довідувався про неї, планів не будував, але й не забував, сподівався, а якщо так, то його сподівання роблять цю зустріч не такою вже й випадковою.

Попереду вигулькнув Супутник — схожі будинки під сірим шифером. Громіздкий навіс із бетону коло самої дороги, на бетоні казахський орнамент фарбою, а під навісом лавка — кінцева зупинка міського автобуса. Проїхали мимо.

— Он там, біля колонки. — Бородань простягнув руку до скла, показуючи Дьоміну зелену водопровідну колонку біля штахетника. Рука у нього волохата, груба, весь він чорний, жорсткий і на вигляд сильний. «Хто він їй? Чоловік? Коханець? Швидше за все, ні те й не друге. А можливо, все-таки коханець. Гарненьке, одначе, слівце підшукали юристи ось для таких альянсів».