Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

— Ну, що ти скажеш на цей раз? — випередив Доулд і щільніше притиснувся грудьми до керма. Може, заціпиться і не теліпатиметься казна-що?

ХТОСЬ тебе таки дістав, кастрований бовдуре. Ти наклав у спіднє власним мозком, не витерпів разом із своєю заячою душею. А завтра, коли зателефонує твій ХТОСЬ, ти вибовкнеш йому свою таємницю і благатимеш, щоб він узяв ключі від скарбонки, лише б ти живим лишився… ха-ха-ха!

Нестерпно забігав заєць, як не тисне грудьми Доулд, — дарма. Заєць бігав і пищав безупинно.

Голос, тепер Доулд достеменно знав, належить десятирічному хлопчаку з гірського села, який прибіг на ферму з відерком по молоко так недоречно, відверто кепкував з нього:

— ХТОСЬ прийде завтра у твоє смердюче помешкання і тобі, чуєш, ти, покидьку, влаштують банальний нещасний випадок і доручать виконати це за копійчаний гонорар прищатому початківцю-кілеру. Першим, хто наткнеться на твоє тлінне тіло, буде самий останній лягавий, котрий навіть не гляне у твій бік, коли твій труп накриватимуть простирадлом. Потім тебе повезуть у морг, де тіло розпотрошать> усі, кому не ліньки буде видобувати з твого тельбуха кишки та згнилу печінку. Вони навіть зріжуть кавалок твого мозку, щоб розглядати його під мікроскопом. А хіба він у тебе є? Подивимось, подивимось… І врешті-решт підтвердять висновок лягавого про нещасний випадок із купою лайна, на яку ти перетворишся відразу. Єдине, що забере у тебе ХТОСЬ, це твій індонезійський браслет..

— Не дам! — Доулду аж дух забило від такої зухвалості. — Замовкніть усі… Від-че-піть-ся! То все — моє, моє, чуєте?

Не відчував, що прокуреним голосом, намагаючись наслідувати почуту щойно мелодійку, речитативом хрипить у такт — моє, моє, МОЄ!

Шквал реготу замордованого підлітка розбивався гострими уламками скла по всьому тілу, наштрикувався на нарваного зайця, котрий злякався крові, що стугоніла у скронях від перевантаження скляними друзками.

Доулд якось доп’яв, що для того, аби заєць перестав бігати усередині і нариватись на регіт вбитого хлопчини і, чого доброго, понесеться до мозку, йому конче треба сильно притиснутися грудьми до керма і заціпитися на хвильку, навіть не дихати, бо кров уже скаженіє, вривається навалою у черепну коробку…

І останнє, що почув Доулд, був тремтливий шепіт його зайця, що ледве борсався у вирі крові. Клаповухий якось тримався на поверхні, захлинався, але все ж таки пробелькотів майже забутою рідною українською мовою, яка враз прострелила свідомість, — зміст почутого таки підняв шлюзи і випустив у мозок некеровану лавину крові:

… хіба в тебе є воля, Грицю?

— Матко боска! — Стефан складає немовби у молитві руки й гарячкувато трясучи ними, майже кричить до дружини:

— Ганко, на Бога, невже я повинен везти твою мамунцю на двірець? Хіба ж ти не маєш свого авта і купу вільного часу?

Ганка добре знає свого чоловіка. Кожен раз, як тільки заходить мова про найменшу послугу для її мами, Стефан відбивається, як може, аби тільки позбавити себе «задоволення» спілкування з тещею. Але Ганку на цей раз наче справді шляк трафив. Вона щойно пересварилася з матір’ю, яка на подарунки для братових дітей, до котрих зібралася погостювати до Гамбурга (наче її, Ганчині діти, не такі ж онуки), витратила останній мільйон злотих і тепер випрошувала ще й її валізку.

— Твоя така суперова, — єлейно цокотіла мати, — вона над звичай пасує до мого плаща та мештів. А потім, ти ж знаєш, яка у твого братунця жона, — німці дрантя не люблять в хаті тримати.

Ганка втретє посилає братову куди подалі зі своїми німецькими витребеньками, при цьому не рахується зі словами, хоча поруч сини аж вуха настовбурчили од соковитих мамусиних висловів.

— Матко боска! — Стефан із складеними на грудях руками підлітає до дружини. — Ганко, цить! Тут же діти!

Але Ганку вже понесло. Голос, колоратурно поставлений власною матір’ю, емеритурною професоркою консерваторії, вільно і могутньо наповнює помешкання новим словесним забарвленням:

— Маю я вас усіх у дупі! — артистично декламує Ганка. — Іво, Алек (це вже до синів), виведете ви нарешті свого пса надвір? Чи він мені знову набурить просто на килим?

Старша пані заклякає на місці, забувши про Ганчину валізку, а потім починає виробляти своєрідні на по килиму.

— Єзус-Маріє! Де, де те прокляте сучисько набурило? Це ж килим вашого дядка…

— … а він був примасем Львівської катедри, — підігріває Стефан.

— Не шукайте, — Ганка спокійнісінько витрушує все із спакованої валізи. — Стефан усе прибрав і витер.