Леся Холодюк - Браслет із знаком лева

Аби видавати себе за справжнього друга туземців, одружився на індонезійці. Вилицювате лице з вогкими чорними очима не притягували так Алістера, як її тугі перса, схожі на дитячі кулачки з гостроносими пипками, таке ж духмяне, цнотливо звабливе тіло дівчини-підлітка. Про неї Бойд не знав нічогісінько. Навіть її ім’я Рідхусанга в домі вимовляли так рідко, що до нього Алістер не звик, а інколи, коли припікало, горланив:

— Ріде!

Бойд не помічав власної дружини, не розумів і навіть не намагався зрозуміти. Коли треба, мовчки йшов до її ліжка…

Щоправда, туземка виявилася не з дурних, швидко вивчила англійську мову, як слід заварювала чай, але не змогла народити жодної дитини, що остаточно відштовхнуло її від Алістера.

Бойд навіть в думці не мав втаємничувати дружину у банківські справи, ніколи не водив Ріде у святая святих свого банку і не хизувався найсучаснішими сейфами, що прилаштував поруч з металевим левом.

І от сьогодні, здається, Бойду доведеться послати Ріде до банку.

Алістер догрався зі своєю демократією. У містечку з’явилось ще кілька банків, які очолювали індонезійці. Хочеш-не хочеш, довелося давати колегам поради та навіть рекомендації, вітаючи народження національних банків, а в душі проклинаючи конкурентів і свого довгого язика, котрий молов-перемелював усілякі фінансові викрутаси. Хіба ж гадав, що туземці виявляться з клепками в казанках та швидко докумекають, у чому банківський хосен.

Місткість особистого сейфа спливла, наче вода крізь пальці. Схожим ставало на те, що фінансова зірка Бойда-молодшого змушена котитися за обрій.

Термін сплати по двох векселях, отриманих Алістером від портовиків, закінчувався. І назавтра Бойд хотів виставити свої претензії, а як оплати не буде, то самому визначити процент кредитних ставок, на це він мав право. І якби не підвернута вчора нога, котру з перестороги взято в гіпс, він сам би подався до банку. Але нога боліла нестерпно.

— Ріде! — гаркнув Бойд, вмощуючи загіпсовану ногу на ослінчику. — Де тебе чорти носять?

— Я тут.

Як завжди, Рідхусанга зайшла непомітно до кімнати, що чи не найбільше бісило Алістера.

— У, відьмисько, — процідив крізь зуби. — Слухай-но, я щойно телефонував до того виродка Калі, він знає, що ти маєш прийти. Проведе тебе до сховища. Дивись, щоб за тобою не швендяв. Праворуч від стіни є вічко номер два. Запам’ятала?

Ріде все нижче опускала голову. Бойд дивився крізь неї. По стіні повзла зелена муха і збиралася на сонячній плямі знову залишити паскудство. Її б скрученою газеткою… раз…

— Ось цим ключем відкриєш і принесеш мені зелену папку.

Ріде затиснула ключ в кулачку і так само непомітно вислизнула з кімнати.

Чекати довго не довелося. За чверть години Алістер почув, як внизу дзеленькнуло і за мить до його кімнати влетіла Ріде. Бойд хотів глянути, чи саме ту папку вона тримає в руках і вже простяг руку (Дай!), але побачивши, що Ріде притискає до грудей засклену рамку з документом про оренду сейфа № 1, — завмер з роззявленим ротом, з якого готові були злетіти прокльони.

— Ми надзвичайно багатий народ! — чітко промовила дружина, гордо тримаючи голову.

— Що? Що? — півнем пустив Алістер.

— Я дочка тоба-батаків, з марга [1] Марга (індонез.) — рід. Гінсутіон. Тут раджа [2] Раджа (індонез.) — вождь. написав, якими багатствами володіє наш народ!

Бойд німо глипнув на пожовклий від часу тестамент, маючи з нього лише лаконічний переклад.

— Хто, хто володіє? Яким багатством?

Рідхусанга відступила крок від чоловіка і чітко декламуючи, перекладала з тоба-батакського діалекту текст, що нічого досі не говорив Бойду, а лише блимав на нього скляною обрамленою плямою зі стіни.

ВЕРЕСЕНЬ, ДНЯ 20-Г0 ВІД 1945 РОКУ. ВОЛЕЮ ГОСПОДА НАШОГО МИ, МАРГА ГІНСУТІОН, ХРИСТИЯНИ З ТОБА-БАТАКІВ, НАРОДЖЕНІ ВІЛЬНИМ НАРОДОМ. ГОСПОДЬ ВЕЛІВ НАМ ТЕРПІТИ І НАМ ВОЗДАЄТЬСЯ. ТА ЛИШЕ ОГОЛОШЕНА ВІЙНА ПРОТИ НАШОЇ ДЕРЖАВИ ЗМУШУЄ ВІДКЛАСТИ СВЯТУ МІСІЮ. ЦЕРКВА МАТЕРІ ГОСПОДА НАШОГО БОГОРОДИЦІ БУДЕ СТОЯТИ НА ВІЛЬНІЙ ЗЕМЛІ ТОБА-БАТАКІВ. МИ ДОВІРЯЄМО «БОЙД БАНКУ» СТЕРЕГТИ НАШІ СКАРБИ, КЛЮЧ ВІД СКАРБОНКИ У ВИГЛЯДІ МЕТАЛЕВОГО БРАСЛЕТА ІЗ ЗНАКОМ ЛЕВА ЗБЕРІГАЄТЬСЯ НА МОЇЙ РУЦІ, РАДЖІ ВІЛЬНОГО ХРИСТИЯНСЬКОГО МАРГА ГІНСУТІОН НАРОДУ ТОБА-БАТАКІВ. ПО МОЇЙ СМЕРТІ СЕЙФ ВІДЧИНИТЬ ТОЙ, ХТО ПРИЙДЕ З ЛЕВОМ У РУЦІ…

Бойда трясло мов у тропічній лихоманці. Якось зіп’явся на ноги, тримаючись однією рукою за крісло, а другу простягнув до Ріде.