Євген Федоровський - «Штурмфогель» без свастики

Ернст Хейнкель, власник і головний конструктор всесвітньовідомої фірми «Ернст Хейнкель АГ», не міг приховати свого тріумфу, його реактивне дитя — перше в Німеччині — побачило нарешті небо. Він був такий переповнений відчуттям удачі, що не помітив настрою Ернста Удета.

Удет, суплячись, слухав Хейнкеля й позіхав. Прославлений ас першої світової війни поважав доктора й звичайно довгенько розмовляв з ним про різні авіаційні проблеми. Та цього разу він, який відає новим озброєнням люфтвафе і тримає найтісніші зв'язки з авіадромисловцями, не хотів зрозуміти Хейнкеля, що розхвастався цим маленьким страшенно галасливим стрибунцем.

Було спекотливо й душно. Удет знемагав. На міцних куцих ногах він пройшовся смугою й оглянувся на Хейнкеля. Але Хейнкель, поблискуючи єдиним оком, милувався польотом свого літака. Свого. А Удет відповідав перед Герінгом за оснащення всього військово-повітряного флоту, і для нього одного рейхсмаршал придумав і форму, і рідкісний чин — генерал-директор люфтвафе.

І Удет не міг, як Ернст Хейнкель, захоплюватися цим крихітним недоноском, хай і з реактивним двигуном.

— І це все? — запитав він, коли літачок промчав повз них, відчайдушно гальмуючи.

Хейнкель із подивом утупився в Удета. Його великий ніс почервонів, засіпалась повіка сліпого ока.

— Далебі, докторе, ви справжній ентузіаст. — Удет поклав руку на плече конструктора. — Але, боюсь, мене ці стрибки — ви не ображайтесь, якщо я назву їх жаб'ячими, — не захопили. Втім, поздоровте Варзіца. Він — хоробра людина.

— Хіба ви не хочете поздоровити його особисто?.. Він був би щасливий, — промимрив Хейнкель.

— Даруйте, докторе. Я надто довго чекав, коли ж нарешті ваше жабенятко відірветься від землі. Я поспішаю. До побачення.

Хейнкель невміло підкинув руку в нацистському привітанні, як скривджене дитя, подивився вслід квадратній генеральській спині, рвучко повернувся і, підштовхуваний сухим гарячим вітром гвинтів, що вже запрацювали, по-старечому задріботів до Варзіца, який чекав оддалік.

— Ці люди не помітять навіть божественного перста історії, — промовив він, і Варзіц розцінив цю фразу, як вибачення, що вирвалося мимоволі.

І хоч Хейнкель міг не вибачатися перед власним льотчиком-випробувачем цією завчасно придуманою фразою, він таки виправдовувався, що не зміг пояснити Удетові неймовірності того, що відбулося.

— І все ж сьогодні великий день, докторе, — сказав Варзіц.

Льотчик був схвильований несподіваним довір'ям Хейнкеля. Цей спалах відвертості означав для нього більше, ніж сама участь у вирішальному випробуванні реактивного літака. Він заступив собою і напруження страшного п'ятдесятисекундного польоту, і фантастичність перспектив, що відкрилися йому там, угорі.

Але Хейнкель уже збагнув, що, роздратований, сказав недоладну, очевидно, небезпечну фразу.

— Я впевнений, Варзіц, ВІН зрозуміє нас, — набундючившись, промовив Хейнкель, — і ВІН оцінить наші зусилля. Отож будемо працювати далі.

Хейнкель, хоча був уже старий, не втратив енергії. Не раз життя ставило його у відчайдушні ситуації, але милостива доля рятувала від банкрутства, як це трапилося в страшну інфляцію після першої світової війни та в кризу тридцятих років. Першого разу Хейнкеля виручив багатий шанувальник авіації, другого — радянське замовлення на винайдені ним катапульти й летючі човни.

Три роки тому конструктор створив двомоторний «Хейнкель-111». Машина стала основним бомбардувальником люфтвафе, виправдала себе в Іспанії. Але тут старезного конструктора захопила робота над реактивним винищувачем. Він зробив дві моделі — Хе-176 і Хе-178. Першого винищувача — «Хейнкель-176» — він і демонстрував генерал-директорові Удету.

Однак генерал сьогодні не зрозумів Хейнкеля.

— То що ж, ми ще подивимося, хто кого, — погрозив Хейнкель генеральському літакові, що зникав у спекотливій імлі червневого дня.

У цей час Удет, не заглянувши, як звичайно, до пілотської «Зібеля», пройшов у задній відсік, обладнаний під «похідний бар».

— Хай штурвал бере другий, а ти приготуй мені бренді, — сказав він шеф-пілотові Паулю Піхту.

Крижане бренді повернуло генералові втрачену бадьорість. Роздратування вщухло. До того ж літак злетів, а в повітрі Удет завжди почував себе краще.

— Ти бачив цю жабу, Паулю?

— Бачив, пане генерале, — відповів ад'ютант.

— Недоносок без пропелера. Безглузда робота. Ще бренді, Паулю!

Попестивши замилуваним поглядом п'ятиярусну батарею пляшок, найповнішу, як стверджували знавці, колекцію бренді в світі, Удет знову з тужливою гіркотою подумав: ніколи, ні, ніколи не скуштувати йому сповна всієї міцності напою, вміщеного в цих пляшках. Відтоді як він перестав літати, сп'яніння приходило до нього тьмяним, земним.