Леонід Тендюк: Вибрані твори. Том другий

Спроба вилізти на одну, потім ще на кілька скель виявилась марною. Вони ошкірились урізнобіч, заважаючи просуватися.

Скелі довкола були крутобокі й стрімкі.

— Це — пастка, скажу я вам! — невтішно відзначив Альфред. — Доведеться або піднятися, чіпляючись за ікла над карнизом, або ж вернутися до океанарію. Іншого виходу не бачу.

Він наблизився до скелі, схопився за виступ, намагаючись підтягнутися до карниза, та шпичаки над головою, наїжачившись, не дали, і Альфред відступив назад.

— Пропоную, — сказав я, — подерти одяг, зв'язати мотузку і петлею накинути на той зубець.

На лобатій брилі, як ріг носорога, стирчав довгий кам'яний нарост.

— Слушно, — погодився Кім Михайлович. — А з нього потім переліземо на інший. Ану, Заєць, скидай штани!

Альфред без вагання скинув, лишився в самих трусах.

— Який ти, зайчисько, худий! — співчутливо мовив я. — Видно, дельфін тебе добре полоскотав.

— Краще бути худим, ніж мертвим, — по-філософському відповів він.

— Воно-то так…

Я віддав тільняшку й пасок — штанів на мені не було. Вони сподобались містеру Ослу, і він їх, як і безкозирку, поцупив на «Баракуді».

Ми заходилися дерти одяг. Мало-помалу вийшов канат. Справжнє тобі ласо — довге, з петлею на кінці, яким ковбої в преріях ловлять коней.

— А тепер спробуємо заарканити ним скелю. Кім Михайлович розмахнувся, кинув канат: петля, торкнувшись до виступу, ковзнула по стіні і з'їхала вниз. Ще і ще — не виходить. Тоді Кім Михайлович підійшов з іншого боку. Цього разу ласо зачепилося за ріг.

— Ви — неперевершений ковбой! — підморгнув Заєць. — Навіть не підозрював, що у вас така хватка.

— Ет, пусте, — засоромився командир. — А таки тримається міцно, — смикнувши за кінець, сказав він. — Можна лізти. Хто перший?

Ми підбігли до каната.

— Я!

— І я!

— Разом не вийде, — посміхнувся Кім Михайлович. — Нехай хтось один. Лізь, Альфреде! — наказав. — Ти найлегший — кістки та шкіра.

Заєць зрадів, як радіє дитина, коли їй дістається іграшка. Схопившись за канат, почав підніматися на скелю.

Кінець гойдався, звиваючись у повітрі, та Заєць ліз.

— О, тут справжні хороми! — заглянув він за скелю. — Грот веде кудись у глибину.

Після Альфреда поліз Кім Михайлович, за ним я. Так заарканюючи шпичак за шпичаком, нарешті подолали скелю. Якби-то вона була остання! За нею висли ще неприступніші. Не допомогло навіть ласо, хоч Кім Михайлович і орудував ним неабияк: нарости були ковзкі, петля за них не зачіплялася,

І тоді, щоб пройтися по вертикальному крутосхилу, як циркові акробати, ми почали ставати один одному на плечі. Останній, той, що опинявся вгорі,— ним був я — кидав ласо на гачкуваті виступи, закріпляв канат і, підтягнувшись, кінець подавав товаришу.

Так із горем пополам підкорили ще один бар'єр.

Розчахнута надвоє скеля — куці чортові ріжки — раптом виткнулась із-за чагарів. Вона ніби приросла до високої суцільної стіни, повиснувши над безоднею та над поверхнею океанарію під кутом у сорок п'ять градусів. Посередині на ній росло дерево, за яке я й хотів ухопитися.

Уві сні мені інколи привиджується, що я зупинивсь на краю прірви. Прірва бездонна, і приступка, на якій стою, рушиться, невблаганно тікає з-під ніг.

Цікаво, які жахи приходитимуть у мої сновидіння тепер?

Кім Михайлович і Заєць підтяглися по канату до чортових ріжок і стояли вгорі. Я залишався під ними на карнизі, збираючись піднятися теж.

Ось тоді-то і трапилось те жахливе й непередбачене, від згадки про що мене кидає в піт і стає млосно.

— Не випускай кінця! — гукнув Альфред. — Карниз крутий — ти на ньому не втримаєшся.

Але попередив він пізно, коли канат уже вискочив із рук.

Добравшись до сідловини між ріжками, я вирішив, що далі можна підніматися без каната — треба лише нагнути дерево. Та не встиг за нього схопитися, як воно, мов гумове, почало розтягуватись і довшати.

— Васько! Васько! Хапайся за канат.

Вхопишся, якщо він звисає над прірвою, і рукою до нього не дістанеш… А дерево повзло й повзло. Зміїстими цівками посипався пісок, зачорніло оголене коріння.

Я спробував було гойднутися, щоб відхилитись од прірви, над якою повис, і впасти, нехай і пом'ятим, на скелю.

Не вдалося!

— Ой… — тільки й встиг зойкнути.

І тієї ж миті зірвався зі скелі й стрімголов полетів униз.

У дитинстві коло нашого ставу я не раз плигав із верби в глибоку ковбаню. Та що ковбаня і ті стрибки!

Я летів нині мовби цілу вічність. На мить зір мій вихопив таку картину: довкруг похмурі скелі, внизу, на дні прірви, чорна вода.