Варткес Тевекелян: Рекламне бюро пана Кочека

Вітер почав ущухати. Василь підвівся і, тримаючись за канат, протягнутий уздовж палуби, спустився в каюту. Дружина його, Ліза, спала. Не вмикаючи світла, він роздягнувся і ліг. У каюті було душно, пахло фарбою. Василь перевертався з боку на бік, але сон не брав його: у пам'яті одна за одною поставали картини недавнього минулого.

… До Словаччини вони дісталися без ніяких пригод. Словаки припали їм до душі: доброзичливі, з гумором, дуже гостинні люди, багато в чому схожі на українців. Усе було гаразд. — Василь побував і в тому маленькому містечку, де він нібито народився. Побачився із своїми «родичами», уважно придивлявся до них, запам'ятовував імена, прізвища, прізвиська. У Братіславі завітав до ремісничого училища, яке начебто закінчив, — за фахом він автомеханік. Важко було тільки з мовою. Начальник правду казав: його словацької мови майже ніхто не розумів — вимова була нікудишня. Довелося затриматись у Словаччині довше умовленого строку — на цілих три місяці, щоб хоч трохи опанувати розмовну мову.

Чехословацького паспорта одержав без особливих труднощів. Голова містечка, яке Василь обрав місцем свого народження, жив близько трьох років у Росії і з палкою прихильністю ставився до Радянського Союзу. Діставши звідти листа з проханням допомогти Василеві, він видав йому офіційну довідку, в якій засвідчувалося, що пред'явником її є справді Ярослав Кочек, 1897 року народження, син Мореїки Кочекової. Потім, вернувшися із Братіслави, куди він їздив для розмови з чиновником поліцейського управління, голова дав Василеві адресованого поліцейському управлінню листа, в якому просив видати закордонні паспорти Ярославові Кочеку та його дружині Маріанні, що хочуть вирушити у весільну подорож по Швейцарії та Франції.

Чиновник Братіславського поліцейського управління, одержавши від голови двісті крон (чималі гроші як на той час), не завдавав собі клопоту зайвим розпитуванням і, записавши прізвище, ім'я та вік, звіривши фотокартки з натурою, наступного дня видав Василеві і Лізі закордонні паспорти.

Перший крок на довгому шляху, що простягся перед ними, було зроблено: Василь Сергійович Максимов став підданим Чехословацької республіки, словаком за національністю, католиком за віросповіданням, автомеханіком за фахом, а його дружина Єлизавета Володимирівна — Маріанною Кочековою…

На другий день рано-вранці пароплав під грецьким прапором причалив до однієї торгової пристані Марселя.

Коли прикордонні та митні формальності лишилися позаду, поліцейський офіцер дружньої Франції, перш ніж повернути паспорти підданим Чехословацької республіки, поцікавився: чи надовго приїхав до Франції мосьє Кочек і чи не має він наміру зайнятися комерцією? Чи є в нього у Франції родичі або близькі знайомі, якщо так, то де вони? Чи не належить мосьє Кочек до комуністичної партії? Діставши вичерпні відповіді, поліцейський офіцер повертів у руках паспорти і, не придумавши нічого кращого, спитав:

— Мені хотілося б знати, які правила прийому іноземців до Братіславського училища, де ви вчилися. Чи не скажете, мосьє, на якій вулиці те училище?

Хід був явно незграбний, і «мосьє Кочек», в душі посміхнувшись, спокійно назвав адресу училища і додав:

— Своє запитання ви можете адресувати директорові училища, панові Кібалу. Хоч старий уже в поважному віці, але й досі керує училищем.

Поліцейський офіцер, очевидно, цілком задоволений відповіддю, повернув паспорти і нагадав, — що мосьє Кочекові та його дружині дозволяється жити у Франції й вільно пересуватися по її території протягом двох місяців, після чого вони повинні або залишити країну, або продовжити дозвіл на право перебування у Франції в департаменті поліції чи в його місцевих органах.

З трьома валізами й невеликим саквояжем Василь та Ліза вийшли з порту і, найнявши таксі, попросили відвезти їх у недорогий, але пристойний готель.

Прогулюючись після обіду по гамірних, сповнених багатомовного гомону вулицях Марселя, вони обговорювали подальші плани поїздки по Франції.

— Найкраще купити старий автомобіль і в ньому мандрувати, якщо, звісно, пощастить дістати шоферські права. Так буде і дешевше, і ми більше побачимо, — неголосно сказав Василь по-російськи.

— А потім?

— Від'їжджаючи, машину продамо і виручимо ті самі гроші. Ти ж знаєш — у моїх руках усяка машина буде цілісінька.

Василь відразу ж купив у газетному кіоску карту автомобільних доріг Франції, видану спеціально для туристів, і правила вуличного руху. Наступного дня, розпитавшись у готелі про адресу магазину, де продаються старі автомобілі, вони поїхали туди.