Андрій Ткаченко - Поєдинок з абвером

— Служу Радянському Союзу! — двічі пролунали слова розвідника, гучно відлунюючись у тиші кабінету після того, коли генерал прикріпляв нагороди й потискував руку.

— Крім того, наркомат державної безпеки нагородив вас ось цим іменним золотим годинником.

Приймаючи нагороди, «Сокіл» дякував за виявлену до нього увагу, обіцяв і надалі чесно служити своєму народові, справі його безпеки.

Задзвонив телефон. Генерал узяв трубку, послухав і коротко відповів:

— Дуже добре. Спасибі!

Закінчивши телефонну розмову, він обернувся до «Сокола»:

— Сповістили, що завтра до Києва приїздить ваша мати. Гадаю, вам буде краще жити удвох, на час лікування. Не заперечуєте?

— Що ви, що ви, товаришу генерал! Ми ж он скільки не бачились… Найдорожча для мене людина… Хоч і кажуть, що найдорожче в людини — життя, але ж і його дарує кожній людині тільки одна рідна мати.

— Це вірно, — мовив генерал.

— Може, з ким-небудь із друзів хочете зустрітися? — запитав «Сокола» полковник Сидоров..

— Якщо можливо, то я хотів би побачити Морського, Григор’єва, Зіну.

— На жаль, усі вони перебувають там, звідки викликати їх зараз неможливо. Хіба з вашим похресником Олександром можете зустрітися, якщо бажаєте. Він працює у нас, — сказав Сидоров.

— Ми його зараз покличемо сюди, — генерал натиснув кнопку.

До кабінету зайшов капітан.

— Викличте до мене лейтенанта Криворученка з підрозділу Івана Даниловича, — генерал кивнув на Сидорова, потім звернувся до «Сокола»:

— Ви не помилилися, що послали Криворученка для відновлення зв’язку з нами. Він на ділі довів свою відданість Батьківщині. З нього буде хороший співробітник.

— Ту відданість я запримітив ще там, у спеціалізованому відділі абверу, Я вірив, що Криворученко неодмінно прийде до наших органів з повинною. І він зробив те, що нам було так потрібно.

Розмову перервав чіткий і бадьорий рапорт у кабінеті:

— Товаришу генерал, лейтенант Криворученко з’явився за вашим наказом!

— Підійдіть до нас ближче. Впізнаєте? — посміхаючись, запитав генерал.

Лейтенант підійшов до столу і наче закам’янів. Не відводив погляду від того, хто йшов назустріч. Хвилювання і радість оволоділи хлопцями, і вони кинулись обнімати один одного.

— Здоров, друже! Не чекав такої зустрічі, а тим більше в такому місці. Але я знав і вірив: Сашко комсомолець, робітник, моряк не підведе!

— З щасливим поверненням на Батьківщину, дорогий Петре… Я тебе впізнав ще при першій нашій роз-мові і дуже боявся, щоб ти мене не викрив. Мене лякав твій гітлерівський мундир.

— А я тебе розгледів ще в карлхорстському таборі полонених. Та обставини не дозволяли, не мав права відкритися перед тобою…

Генерал-полковник з батьківською теплотою спостерігав за цією хвилюючою зустріччю двох колишніх харківських робітників, комсомольців, патріотів Радянської Вітчизни, яких доля привела в ряди чекістів.

Розтинаючи сизий серпанок, що завис у гірській долині, поїзд швидко котив на захід. Над вершинами Татр здіймалося сонце. Косе проміння розганяло туман, золотавим мереживом розсипалось на віконній шибці затишного купе, в якому сидів високий, міцний чоловік з чорними очима й посрібленим сивиною чубом. Дивився у вікно на схили гір, ліщинові гаї, кучеряві виноградники. Десь-не-десь виринали з-поміж дерев чепурні сучасні будинки, вкриті червоною та сірою черепицею. Вглядався в сьогодення, а думки повертались у минуле, в далеке і рідне село Павлівну над широким повноводим Доном. Згадались злиденне, босоноге дитинство, материнська ласка. А потім, мов спалах, юнацька мрія — він моряк Чорноморського військового флоту.

Рука ковзнула по правій щоці. Під пальцями — рубці шраму. Це лиха пам’ять про війну. І знову низкою плинуть спогади: морські бої з німецькими літаками, вимушена висадка на берег екіпажу крейсера «Профінтерн», баталії під Севастополем, тяжке поранення, полон, тюрма і зустріч зі смертю у фашистських таборах.

Багато, ой, як багато випало на долю однієї людини — партизанські стежки після втечі на волю, таємна боротьба з окупантами на Україні. А потім — виконання спеціальних завдань радянської розвідки в глибокому тилу фашистів на території Чехословаччини…

В уяві одне за одним випливали обличчя друзів-розвідників, тих, хто під його керівництвом брав участь у здійсненні на чехословацькій землі чекістської операції «Ракета». Шкодував про одне — на святкування 30-річчя Словацького національного повстання чехословацькі друзі чомусь запросили лише одного командира. Та він розумів їх — справжні прізвища його побратимів були їм невідомі.