Андрій Ткаченко - Поєдинок з абвером

— Ми городяни, веземо в село одяг, взуття та різні хатні речі, щоб обміняти на харчі. Дозвольте перейти міст.

Есесівець не зразу зрозумів, чого від нього хочуть.

— Геть звідси! — кричав він.

Жінка з хлопцем продовжувала просити й запропонувала фашистові у винагороду медальйон. Той зацікавився, виліз назовні й, присвічуючи ліхтариком, заходився розглядати коштовність.

Хлопець, опинившись позаду охоронця, миттю всадив йому в спину фінку, а жінка сильним ударом в груди звалила гітлерівця на землю. Вона тут же кинулась на другого есесівця, звалила і його, а хлопець заткнув кляпом рот. Підбігла друга жінка, що володіла німецькою. Вона з’ясувала пароль охорони мосту й переодягнулася в солдатський одяг.

Невдовзі «есесівець», який замінив того, що мертвим покотився з насипу, вів через міст «затриманих» — високу жінку з муфтою і хлопчину. «Солдат» весь час посилав ліхтариком на протилежний пост умовні сигнали. Там його зустріли спокійно, і лише придушений зойк вартового забринів у нічній тиші. Шлях туди, де чекала найбільша небезпека, був відкритий.

За умовним сигналом міст перейшли ще три «жінки». Потім переодягнений в есесівця Мірослав Ключар, насвистуючи веселий німецький мотив, спокійно пішов до приміщення, біля якого стояв кулемет. Короткий окрик вартового. Почувши пароль, він попросив закурити. Ключар поволі наблизився, і кулеметник тільки мекнув у дужих руках розвідника.

Незабаром Некрасов та його помічники Іван Мархіль, Антін Немець, Ян Мінера, Ян Мидло та малий Ферко Горак вже були біля караульного приміщення, готові першої-ліпшої хвилини прийти на допомогу Клки чару. А той безборонно зайшов до приміщення, де спали чи дрімали охоронці моста, заволодів їхньою зброєю. Слідом за ним туди зайшли Некрасов, Мархіль, Немець.

Командир групи розвідників-захоплювачів Борис Некрасов голосно, але цілком спокійно наказав по-немецькому:

— Лежати й не рухатись! Хто спробує чинити опір, буде знищений на місці!

Охоронці не відразу зрозуміли, що коїться. В караульному приміщенні стояли озброєні жінки. Несподівано з сусідньої кімнати з’явився з пістолетом в руці єфрейтор і крикнув:

— До зброї!

Це були останні його слова. Автоматні кулі прошили ще двох есесівців, які намагалися чинити опір. Перелякані солдати нерухомо лежали на своїх місцях, Ключар підіймав їх по одному, обшукував і ставив обличчям до стіни.

Через річку, в бік спостерігачів загону, полетіли умовні світлові сигнали.

Невдовзі люди, яких вів Морський в останній рейд на схід, кинулися до мосту й за лічені хвилини перейшли по ньому через бурхливий Грон. Невелика частина гітлерівців, що розташувалася в селі Подканово, була зненацька атакована підрозділами загону і розсіялася.

Надходив новий, день — 18 березня 1945 року. Весняне сонце перемогло хуртовину. Його тепло гріло людей. А вони поспішали назустріч уже добре чутній фронтовій канонаді. Артилерійський гуркіт Червоної Армії запалював серця радістю, надавав сили.

Ополудні загін Морського в районі словацького містечка Брезно перейшов лінію фронту і з’єднався з військами 7-ї гвардійської армії генерала Шумилова 2-го Українського фронту.

А наступного дня Кисловський і Артинський доповідали Морському, що завдання Центру виконано: 482 військовополонених угорців, об’єднаних у військову частину, переведено через лінію фронту. То був дуже ризикований хід: радянські розвідники вели колону угорців до фронту нібито для поповнення гітлерівських військ, що готувалися до оборони.

Вихори пожеж і чорного попелу вже нуртували на вулицях столиці третього рейху. Задимленим Берліном хлопці з Підмосков’я, Сибіру, України та інших місць, яким випало пройти шлях від Волги і Кавказьких гір до Східних Альп і Берліна, вели незліченні колони полонених німців. Серед тих, що добровільно склали зброю, чи поміж тими, хто відлежувався в німецьких госпіталях, був і особистий уповноважений штандартенфюрера СС і шефа управління спеціального відділу «Зондерштабу-Р» Пайчера обер-лейтенант Рауль Шлезінгер.

Тамуючи в грудях біль тяжкої рани від осколка англійської бомби, Шлезінгер лежав на нарах того самого карлхорстського табору військовополонених, де не так уже й давно відшукав земляка Олександра Криворученка й, нарешті, через нього відновив утрачений зв’язок із своїм Центром.

«Як час і обставини змінили призначення табору і становище людей! Куди поділася зухвалість тих, що ще недавно вважали себе завойовниками Європи, знищували полонених в таких ось таборах? — розмірковував він, пильно вдивляючись в есесівських офіцерів у переповненому дерев’яному бараці. — Вони замаскувалися під рядових полонених, але навряд чи допоможуть їм солдатські мундири…»