Микола Трублаїні - Лахтак

Вячеслав БРЮХОВЕЦЬКИЙ

Вітер налетів несподівано. З неймовірною швидкістю запінились хвилі. Збурений простір наближався до пароплава, що стояв за милю від берега. Між реями щогл, у надбудовах капітанського містка чулось уривчасте й грізне вищання.

Хвилі захитали пароплав з боку на бік, повертаючи його носом проти вітру. Натягнувся ланцюг якоря. Раптовий шторм нагадував грім з ясного неба. Штурман Кар вибіг широкими східцями трапа на капітанський місток і глянув на обрій.

З норд-весту йшов шаленої сили шторм. Море лютувало, але сила хвиль ще відставала від сили вітру. Вітер рвав пароплав з якоря, розірвав прапор на кормі, позносив з палуби порожні ящики, мотуззя, шматки парусини. Штурман Кар засюрчав у свисток. Але то було непотрібно: біля нього вже стояли боцман Лейте і обидва вахтові матроси.

— Боцман, на брашпиль! [1] Брашпиль — лебідка, що нею підіймають якір. Напоготові! — гукнув Кар у рупор.

— Єсть на брашпиль! — долетіло крізь вітер.

Боцман з матросом Котоваєм за хвилину опинились на півбаку й посідали навпочіпки, ховаючись од вітру.

На місток вискочив у засмальцьованій робі другий механік Торба.

— Отто Рудольфовичу, — схвильовано спитав він, — що це?

— Гукни в машину, щоб приготувались… Негайна готовність! — прокричав йому штурман, нахиляючись проти вітру.

— А капітан?

Кар у відповідь, наче стверджуючи щось, труснув кошлатою шапкою і підніс руку вгору, щоб потягти за мотуз.

З тоненької трубки біля димаря з хрипом вирвалась пара. Спочатку чути було лише шипіння, а потім, перемагаючи бурю, розлітаючись по вітру, громохко загуло. То був довгий тривожний сигнал.

Штурман не випускав з руки канат. Далеко, на горби острова, ніс вітер гудок. На палубу з кубриків і кают вибігали люди.

Тим часом механік припав до свистка машинного телефону і, подувши туди, щосили загукав у трубку:

— Машину на негайну готовність!

Облишивши телефон, кинув оком на запінені вали, що вже доплигували до корми, і, крикнувши: «Полундра» [2] Стережись! , прожогом скотився по трапу вниз. Він поспішав у глибину пароплава, до машинного відділу.

Штурман засіпав за шкертик [3] Шкертик — мотузочок. — гудок став переривчастий: — Гууу-гууу-гу-гу! Гу! Гууу!

Нарешті штурман випустив шкертик, і знову свист вітру між снастями покрив усі звуки на пароплаві.

Кар обернувся до підвахтового матроса Соломіна:

— Негайно сповістіть усіх, щоб приготувались до авралу. Всім на палубу!

Васька Соломін побіг по кубриках та каютах.

Кар підніс великий морський бінокль і, зіпершись ліктями на фальшборт [4] Фальшборт — дерев'яна огорожа капітанського містка. , припав очима до скла об'єктивів. Він дивився на острів, відшукуючи там людей.

Обривистий берег ламався перебитим хребтом і вибігав у море піщаною косою. Похмурістю віяло від сірих пустинних горбів. Де-не-де по ярках біліли залишки торішнього снігу. На косі, край самої води, чорніла шлюпка.

В шлюпці стояло двоє людей. Один з них притискав рушницю до плеча, націляючись угору.

«Мабуть, стріляє, щоб поспішали до човна», — догадався Кар.

Його турбувало — чи всі на острові чули гудок. Він перелічив — скількох людей видно на острові. Штурман бачив дев'ятьох. Скільки всіх з'їхало на берег, він не знав, але був певен — більше ніж дев'ять. У бінокль уперто розшукував решту… Його погляд перебігав по купах плавникових дерев на березі, по покручених щілинах ярків і вертався до маленької лагуни. Там, де берег завертав на захід, виднілась якась жива істота, простуючи в протилежний від шлюпки бік. Кар пильно стежив за тією істотою. Від напруження засльозились очі. Витер їх зігнутим пальцем і перевів бінокль у другий бік. З горба, праворуч, спускалось ще двоє людей. Із шлюпки їх, мабуть, не бачили, бо купка людей, що зібрались там, лагодилась їхати.

А вітер скаженів. Хвилі підносили свої гребені вище і вище. Як запінені звірі, вони мчали до берега й розбивалися там, де стояла шлюпка.

Люди біля шлюпки, скориставшись із набіглої хвилі, штовхнули свою посудину на воду. Забігши, хто по коліна, хто по пояс, у воду, хапалися за борти. Хвиля відкотилася, одкинувши шлюпку в море. Гребці скільки сили вдарили веслами, рятуючись від могутнього прибою.

Кар з тривогою глянув на двох людей, що вийшли з рівчака і бігцем поспішали до берега.