Микола Трублаїні - Лахтак

Люди таки померзли, доки Запара оголосив довготу, знайдену Каром. Вони перебували на 127°58?16'' східної довготи. На всіх картах, які мав «Лахтак», це місце позначалося білою плямою. Без сумніву, незнані течії моря Лаптєвих придрейфували пароплав, що вмерз у кригу, до нікому не відомого острова. Коли б не ясна місячна ніч, то навряд чи знали б вони про цей острів.

Павлюк запропонував дати острову назву. Стьопа, посилаючись на те, що він перший побачив острів, вимагав собі права першим запропонувати назву. На його вимогу зважили. Юнак нахмурився і став посилено думати, але жодна гарна назва, як навмисне, не спадала на думку.

— Хай буде острів Місячної Ночі! — крикнув юнга.

Всі наче чекали цього вигуку і підхопили:

— Хай буде острів Місячної Ночі!

— Слава острову Місячної Ночі! — вигукнув Вершомет, і всі обізвалися на цей вигук:

— Хай буде острів Місячної Ночі!

Високо в холодно-сталевому небі байдуже пливло прекрасне місячне кружало. Над безкраїм крижаним полем спала заморожена тиша. Блідий, ледве помітний стовп полярного сяйва мінився над північним небосхилом. Темна зледеніла крихітка, якою виглядав пароплав, стояла не ворушачись. Тишу безмежних рівнин намагалась порушити купка людей, цих незрівнянно малих істот, що, наче мікроскопічна комашня, роїлись біля борту. А в далечині білий берег острова Місячної Ночі чорнів урвищами скель.

Стьопа і Павлюк вдивлялись туди жадібними очима і, здавалося, запалювались однаковим бажанням, бо за хвилину обернулися до штурмана і сказали одне і те ж, хоч різними словами:

— Отто Рудольфовичу, той острів зовсім близько. Ото б дізнатися, що там.

— Товаришу капітан, дозвольте майнути туди на розвідку.

Всі моряки повернулись обличчям до штурмана.

Кар відповів не зразу. Він дивився на острів і наче зважував можливість дійти до нього, а може, намагався вгадати, — що саме можна знайти за тими скелями.

— Тисну руку вам, товариші, у відповідь на ваше бажання і вашу пропозицію. Думаю, це можна зробити при місячному світлі. І слід поспішити. Тут, мабуть, не більше як миля… Хто хоче зараз вирушити в розвідку? Підійміть руки.

Одинадцять рук піднялось угору, бо Стьопа підняв обидві.

— Тоді я призначаю, — сказав Кар, — кращих лижників: Вершомета, Павлюка та Стьопу.

— А мене? — випростуючись, спитав гідролог.

Голосний сміх зустрів цю заяву, бо всі пригадали, що під час змагання він лишився без премії.

Не сміявся лише Кар. Він почекав, поки перестали сміятися, і серйозно промовив:

— Я не вважаю вас за кращого лижника, але сподіваюсь, що троє кращих навчать вас. Тому що до цієї експедиції слід включити ще наукову частину… приєднуйтесь.

Зраділий гідролог одразу став оголошувати, що треба взяти в експедицію:

— Фотоапарат, бінокль, компас, анероїд, психрометр [24] Психрометр — прилад для вимірювання вологості повітря. , крокомір…

— Рушниці, сухарів, ведмежу шинку, нерп'ячого сала… — перебив гідролога Вершомет.

Та, нарешті, договорились. Кар наказав у дорозі пробути не більше як три години.

Годинник Запари показував двадцять третю годину, коли експедиція вирушила в напрямі до берега. Виряджаючи їх, Кар заборонив будь-кому, хоч би на яку відстань од пароплава, супроводити експедицію.

— Захопитесь, то хтозна-куди забіжите, — відповів він на просьбу дозволити пробігти кількасот метрів із товаришами.

Начальником розвідувальної партії Кар призначив Запару, а на головного провідника — Вершомета.

Мисливець захопив з собою кишеньковий компас і вивірив напрямок від пароплава на острів.

Нарешті рушили.

Перших кілька хвилин іти було легко. Велетенська крижина, що в середину її вмерз «Лахтак», мала майже рівну, як на ставку, поверхню. Встелена сніговим настилом, вона утворювала прекрасний шлях. Та далі, коли перейшли цю крижину, потрапили відразу в тороси. Уламки крижин стирчали навколо, ніби хвилі, що раптом замерзли під час шторму. Тороси доводилося здебільшого обминати. Часами ж лижники змушені були лізти через них.

Що ближче підходили до берега, то менш помітним між кригою ставав пароплав. Трохи згодом не можна вже було розрізнити щогли, димар, корму і бак, — натомість над крижаною поверхнею чорніла пляма.

— Не натрапити б нам на ополонку, — мовив Запара, спускаючись з невисокої крижаної скелі, що через неї довелось перелазити, бо вона на кількасот метрів загородила шлях.

— Хіба за такого морозу можна думати про ополонку? — здивувався юнга.