Микола Трублаїні - Лахтак

Лейте будить Кара.

Штурман жмуриться, трусить головою, потягається, аж тріщать кістки, і виходить на місток; глянувши на простір протоки, дзвонить машинним телефоном і гукає:

— Повний вперед!

Ранком, коли в тумані сходило сонце, навколо «Лахтака» шуміли хвилі моря Лаптєвих. Свіжий нордовий вітер дув морякам у спину, часом кидав кілька бризок на палубу й підганяв пароплав на південь. Праворуч, понад берегом острова Більшовик, простягалась вузька смуга криги, і Кар наказав стерновому трохи відхилитись на схід, щоб обійти ту кригу. Вона трохи турбувала штурмана, але він заспокоював себе тим, що ця смуга була неширока.

Ранком мінялися вахти. Стьопа вийшов будити зміну. Легко дихалося холодним повітрям на палубі. Увагу Стьопи привернуло стадо моржів. З десяток звірів плескались у хвилях, майже біля самого пароплава. Вони то переганяли один одного, то, пірнаючи, підкидались, виробляючи у воді якісь дивні сальто мортале то висунувши голову, позирали на пароплав і важко сопли.

«Чисто, як дельфіни», — подумав Стьопа.

До юнака підійшов Вершомет, застібаючи шкіряну куртку.

— Ого, скільки звірини! Спинив би наш капітан на півгодини пароплав… що на це скажеш?

— Сам знаєш, що не спинить, — відповів Стьопа.

— Да, поспішає він чимдуж від зими та криги втікати. Та. мабуть, доведеться нам, коли не тут, то в Курському морі зазимувати.

— Як зазимувати, то и зазимувати, — наче даючи свою згоду, сказав Стьопа. — Зазимуємо — не загинемо.

— А чого ж гинути? — здивувався Вершомет. — Ти не дивись, що я рудий, — пожартував він, натякаючи на відсутність сивини на своїй голові, — а я друже, п'ять разів потопав, два рази горів, раз під ведмедем був, морж мене поранив, вісім днів без харчів у глетчерній щілині сидів, а живий зостався і тепер гинути не збираюсь.

— Ого!

— От тобі й ого!

Обидва кілька хвилин спостерігали моржів, що відпливали від пароплава в напрямі прибережної криги. Коли моржі зникли в тумані, Стьопа знов звернувся до мисливця:

— Дядьку Юрій, а як же ми з харчами будемо, коли зазимуємо в кризі?

— А мисливську команду для чого капітан наказав організувати? Тільки в кризі зупинимось, одразу ж за рушниці візьмемося. До зими встигнемо кількох моржів, зайців і нерп оббілувати. Ну, а найголовніший звір — це, безперечно, ведмідь. Десятків зо два ведмедів як візьмемо, то харчів у нас вистачить. Тебе я першим зараховую до мисливської команди. Не заперечуєш?

— Я з великою охотою. Павлюк теж піде, він добрий стрілець.

— А кожен ведмідь — це десять — двадцять пудів дуже смачного м'яса… Морж — то сорок або шістдесят пудів. Хоч, правда, м'ясо вже не те. Ласти в нього хороші — мені подобаються.

— Забалакався я з вами, дядьку Юрій. Треба йти будити змінну вахту до машин і в кочегарку.

Стьопа пішов у кубрик, де спали Попов і Шор. Тепер їхня черга ставати на вахту. З ними ж мусив іти й Аксенюк, що спав у маленькій каюті біля камбуза.

Не сподіваючись ніяких сюрпризів, Вершомет рушив палубою, оглядаючи своє господарство. Він знав, що боцман — це господар палуби, і тому потай дуже пишався з довір'я Кара.

Кар не помилився, призначаючи костистого мисливця на боцмана. Вершомет нараховував собі сорок два роки, і з них двадцять дев'ять жив на Півночі — то на островах, то на узбережжі Полярного моря. Він багато плавав пароплавами, а ще більше — парусними човнами, полюючи навесні в кризі на гренландських тюленів. Великий знавець мисливства; він добре тямив у матроській справі.

Боцман збирався витягти шланг і обмити палубу. Аж раптом погляд його спинився на спорожнілих шлюпбалках з правого борту на кормі. Мокрі талі, наче обірвані, звисали над самою водою. Шлюпка, що висіла тут, зникла. Збентежений боцман підбіг до поручнів, зазирнув за борт з одного боку корми, кинувся до протилежного, глянув туди і, нічого не знайшовши, метнувся до лага. Але остання його надія, що шлюпка, може, буксується за кормою, зникла, як бульбашка на поверхні моря.

Стрімголов помчав він на капітанський місток — сповістити вахтового помічника капітана про пропажу. На містку стояв Запара.

— Запара! — загорлав Вершомет. — З правого борту зникла кормова шлюпка.

— Куди ж вона зникла?

— Моржі, мабуть, стягли.

— Ти що, смієшся?

— Та ні, факт! Нема човна! Був і нема!

Запара підійшов до борту і заглянув назад, на корму. Справді, на правому борту шлюпки не було. Запара підозріло подивився на мисливця. «Жартує, — мабуть, сам човна відчепив», — подумав гідролог, знаючи звичку моряків до найоригінальніших жартів. Колись давно, коли він уперше потрапив на пароплав, до нього звернулися з просьбою почистити якір і нагострити його, як бритву, бо, мовляв, затупився. А потім з нього багато сміялись, що він прийняв ту просьбу всерйоз і пішов гострити товстелезні лапи якоря. Та глянувши ще раз на обличчя Вершомета, вирішив сам піти на корму і пересвідчитись.