Худайберди Тухтабаєв - Кінець Жовтого дива

— Але ти мені повинен допомогти.

— Благодійнику мій, я присягнувся, що ніколи в житті не візьму до рук ножа!

— Не бійся, я сам його уб'ю. А тобі треба вивчити розташування Атаджанового будинку: скільки в ньому кімнат, куди виходять двері, чи є підвал, у який час удома нікого не буває. Ось що мені від тебе треба. Нападу на нього вночі, коли він спить. Якщо не зроблю з нього решета, і на тому світі не матиму спокою! Але це потім. Зараз треба виправити паспорт. А після цього… Ех, швидше б!..

— О творець! — Могильник проворно впав на коліна, простяг руки для молитви. — Поможи моєму благодійникові в усіх його починаннях, аблоху акбар!

— Амінь! — благочестиво провів руками по обличчю Аббасов. Потім витяг з кишені годинник на золотому ланцюжку. — Скоро друга. Час вирушати.

Хоч вірте, хоч ні, але я боюся ходити по кладовищу навіть удень, дарма що не вірю в існування різних там бісів, відьом та привидів. Не люблю ходити — і все. А тут треба чимчикувати, хочеш того чи ні.

Глупа ніч. Усі добрі люди солодко сплять у своїх постелях. Стоїть моторошна тиша, від чого кладовище видається ще моторошнішим. Лише інколи десь за кам'яними плитами пугукає пугач. Дерева, освітлені місяцем, кидають на-землю химерні фантастичні малюнки, з яких напружений зір витворює то фігуру семиголового дракона, то інше якесь казкове чудовисько. А оно… і справжні: сидять дванадцятеро мерців під велетенським деревом, про щось раду радять. Усі загорнені в савани, декотрі безперервно хитають головою, інші плещуть у долоні, високо піднявши руки. А один, довгий-предовгий, вийшов у коло і почав танцювати…

Жах, мов окропом, плеснув на мене. Серце зірвалось і покотилося кудись униз. Я заплющився і кицькою стрибнув на спину Адила-баттала.

— Товба! — зупинився той, здивований. — Послухай, Суфі, чогось я став удвічі важчий, чого б це, га?

— Думки на вас тиснуть, мій благодійнику, думки тиснуть! — філософськи мовив Могильник. — Зі мною теж частенько таке буває.

Ми зупинились під тим самим деревом, під яким танцювали мерці. Розплющивши очі, нічого страшного я не побачив. Просто мене, виявляється, налякали тіні від гілля, що колихалось на вітрі. А звуки оплесків створювали кілька сухих гілляк, що бились одна об одну.

Стоїмо, озираємося. Тиша. Тисячі, десятки тисяч похованих на цьому кладовищі теж покояться на своїх місцях тихо й смирно. Неспокійні тільки живі, а ці сплять вічним сном. Усі турботи їхні лишилися позаду, все забуто: недобудована хата, невідданий борг, забуто навіть маленького сина, який вважає, що батько поїхав у тривале відрядження, і вибігає до хвіртки, зачувши найменший стукіт…

Повний місяць заливає все довкола м'яким, як шовк, білим, як молоко, світлом. Сова час від часу глухо й печально кричить. І знову мертва тиша. Не спимо тільки ми троє. У кожного своя мета, свої турботи…

Десь у дальньому кінці кладовища блимнуло й погасло світло. Адил-хитрун хутко запалив сірник і тричі підняв над головою.

— Могильнику, ти на всяк випадок будь на чатах, — прошепотів він.

— Не турбуйтесь, благодійнику.

Ми вдвох з Аббасовим попростували до склепу шейха Адила. Ідучи попереду, баттал витяг пістолет, пересмикнувши затвор, поклав знову до кишені. «Коли, цікаво, він устиг знову придбати зброю? — здивувався я. — Адже втік він ось недавно?!»

Зупинились біля склепу, невеликої куполоподібної споруди. З-за стіни нечутно вийшов Шакір-«юрист». Адил-хитрун ступив крок у низенькі двері склепу, за ним — законник і я.

Аббасов засвітив свічку — склеп осяявся миготливим нервовим світлом. У кутку було видно височенький горбочок, прикритий зотлілим шматком тканини. «Це, мабуть, і є кості бідолахи шейха Адила, а ганчірка — колишній саван», — подумав я. Тут, певно, відбувалися такі побачення й раніше: на підлозі валялися недокурки від цигарок «Біломорканал», порожні пляшки з-під горілки. Шакір був смертельно блідий і помітно дрижав — здається, налякався не менше, ніж я.

— Ах, Адилджане, який я радий, що знову пощастило побачитися нам живими-здоровими, — промовив він нарешті. Хотів усміхнутися привітно, але замість усмішки вийшов якийсь неживий оскал.

— За це я повинен подякувати вам, — теж оскирнувся Адил-негідник. І так вони обидва, ошкірені, наче вовки, деякий час дивилися один на одного.

— Ах, Адилджане! — вигукнув знову законник.

— Ах, Шакірджане! — в тон йому відповів Аббасов.

Із їхньої подальшої розмови я дізнався, що Адил-баттал ще кілька років тому в колі своїх поплічників сказав таке: «Якщо я колись ненароком попаду до в'язниці і хтось із вас допоможе мені втекти або визволить іншим шляхом, — той одержить цілий кілограм старовинного бухарського золота». І от, коли така мить настала, Шакір-законник, неабияк ризикуючи, допоміг своєму шефові втекти. І тепер, ясна річ, ждав винагороди.