Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

— Вистачить і самої кави, бач, яка вона поживна, — похвалив Френк, увесь час пильно приглядаючись до свого родича й зиркаючи разом з тим на портрет їхнього спільного предка.

— Ти надзвичайно схожий на нього, і не лише зовні, — засміявся Генрі, спостерігши його погляд. — Коли ти вчора відмовився ділитись, то був справжнісінький старий сер Генрі. Він мав глибоко закорінену відразу до будь-якого поділу, бодай би із власною командою. Оце й завдало йому стільки клопоту. І, безумовно, він не дав би й цента жодному своєму нащадкові. Я — зовсім іншого гатунку людина. Я не тільки ладен поділити з тобою Телячий острів, а дарую тобі на довічне й спадкове володіння й мою половину його з усім майном і добром: оцим куренем, умеблюванням, родинними скарбами і тими черепашачими яйцями, які я ще не викопав, коли ти хочеш перейняти їх під свою владу.

— Тобто як? — спитавсь Френк.

— А так. Немає тут нічого. Я перекопав уздовж і впоперек цілий острів і знайшов лише цю скриню із старим лахміттям.

— Це повинно було додати тобі духу.

— Авжеж. Я думав, що знайшов самий скарб. У всякому разі, це свідчило про те, що я вхопився певного сліду.

— А чи не варто було б пошукати на Бичачому? — запитав Френк.

— І я так думаю, хоч маю підстави припускати, що скарб сховано на континенті. Адже люди давно мали звичку зазначати неправильні градуси широти й довготи.

— Десять градусів північної широти й дев'яносто східної довготи вільно можуть бути насправді дванадцять широти й дев'яносто два довготи, — погодився Френк. — Знову ж це може бути й вісім широти та вісімдесят вісім довготи. Всі поправки вони носили в голові, і, коли несподівано вмирали, — а то ж була їхня звичка, — секрет помирав разом з ними.

— Я майже вирішив перейти до Бичачого й випровадити ловців черепах звідти на материк, — вів Генрі далі. — Але з другого боку, мені кортить перевірити насамперед материкову гіпотезу. В тебе, певне, теж чимало різних здогадів?

— Авжеж, — кивнув Френк, — Тільки, знаєш, я хотів би відмовитись від того, що сказав про поділ.

— Відмовляйся, — підбив його другий.

— Тепер і я ладен ділитися.

Вони стиснули один одному руку, стверджуючи згоду.

— «Морган і Морган», компанія всього з двох членів, — засміявся Френк.

— Актив — ціле Карібське море, Іспанські острови, більша частина Центральної Америки, скриня, повнісінька ні на що не придатного старого дрантя, і сила ям у землі, — і собі пожартував Генрі. — Пасив — укуси гадюк, злодійкуваті індіяни, малярія, корчі…

— І гарненькі дівчата, що спершу цілують цілком незнайомого чоловіка, а потім відразу наставляють на нього блискучого револьвера, — перебив Френк. — Ось стривай, я розповім тобі, як воно було. Позавчора я приплив човном до берега материка. Тільки-но я ступив на землю, як на мене напалася найвродливіша в світі дівчина й потягла в чагарі. Можна було думати, що вона хотіла або з'їсти мене, або ж одружитись зі мною. Я не знав, що саме. І перше, ніж я міг домізкуватися, вона сказала мені кілька не дуже приємних компліментів щодо моїх вусів, а далі револьвером погнала мене назад до човна. До того вона звеліла мені забути все й ніколи не повертатись або щось таке.

— А де саме це було? — спитав Генрі з хвилюванням, якого Френк, захоплений спогадами про свою невдалу пригоду, не помітив.

— З того боку лагуни Чірікві, — відповів він. — Мені сказали, що то садиба родини Солано і що вони там усі кусючі, як перець. І таки так. Я не все ще тобі розповів. Ось послухай. Насамперед вона потягла мене в чагарник і образила мої вуса, далі витягла револьвера й погнала мене до човна, а ще далі зажадала пояснень, чому я не поцілував її. Чи можеш ти тут що второпати?

— І ти її поцілував? — спитав Генрі, мимохіть стискаючи руку в кулак.

— А що може вдіяти бідний чужоземець у чужій країні? Я на хвильку пригорнув до себе гарненьку дівчину…

За мить Френк схопився на йоги й затулив рукою щелепу, встигнувши відбити нещадний удар кулака Генрі,

— Я… я перепрошую, — промимрив Генрі, схиляючись на стародавню морську скриню. — Я шалений і знаю про це, та тільки ж нехай мене повісять, якщо я дозволю…

— Ти знову своєї, — докірливо перебив мову йому Френк. — Ти такий самий навіжений, як і всі в цій навісній країні. Тільки що перев'язував мені розтрощену голову, а тепер уже хочеш сам її розбити. Такий самий скажений, як та дівчина, що по черзі то цілує, то штовхає тебе в груди револьвером.

— Маєш рацію, шквар, я заслуговую на це, — скорботно погодився Генрі, але мимоволі знову скипів: — Чорт би тебе забрав, таж то була Леонсія!