Джек Лондон - Твори у дванадцяти томах. Том дванадцятий

— Ото запальні ці кляті Солано! А горді до божевілля! — засміявся шкіпер, блиснувши на Френка білими зубами.

— Ай правда, якісь скажені, — засміявся й собі Френк і послав ще кілька поцілунків химерній панночці.

Завдяки сприятливому вітрові «Анджеліка» обійшла лагуну Чірікві і, підійшовши до Бичачого й Телячого островів, що лежали в морі миль на п'ятдесят поза лагуною, опівночі об'якорилася. Другого дня після сніданку Френк, узявши з собою веслярем ямайського негра, подався оглядати більший з двох островів — Бичачий, де, як казав капітан, індіяни з суходолу мали на цю пору ловити черепах.

Тільки-но ступивши на берег, Френк відразу відчув, що його відділяють від Нью-Йорка не лише тридцять градусів широти, а й тридцять століть; від останніх досягнень цивілізації він перенісся мало не до первісної дикості. Голісінькі, хіба що в настегнових пов'язках із мішковини, озброєні важкими, із лезом, як у сокири, ножами, ловці черепах швидко показали себе заповзятими пройдисвітами й небезпечними розбишаками. За посередництвом перекладача, матроса з Ямайки, вони пояснили, що Бичачий острів належить їм. А Телячий, що вони його також посідали раніш, принаймні на час черепахових ловів, заносів тепер якийсь шалений грінго, відчайдух, владне поводження якого викликало в них пошану й острах — те двоноге створіння було, мабуть, ще страшніше, ніж вони самі.

Френк дав срібного долара одному з індіян і вирядив його до таємничого грінго з запискою: мовляв, він хоче побачитися з ним. Оточивши човна, решта ловців скоса позирали на Френка, канючили в нього грошей і зробили навіть спробу вкрасти люльку, яку він тільки-но вийняв із рота й поклав на кормі обік себе. Френк не розгубився, відразу вдарив у вухо злодія, дав доброго ляща його сусідові, що перехопив був здобич, і відібрав люльку. Лискучі леза ножів загрозливо заблискотіли проти сонця, але автоматичний револьвер угамував і розігнав геть увесь той набрід. Дивлячись, як індіяни, відступивши, почали збиватись докупи й підозріло гомоніти щось поміж себе, Френк переконався, що й на єдиного свого супутника — ямайського матроса — він не може покладатися, бо той і собі відійшов разом із ловцями черепах і розмовляв із ними занадто дружнім і приниженим тоном, що був дуже не до смаку Френкові.

Тим часом посланець, що ходив до грінго, повернувся й передав його папірця, на якому олівцем було надряпано: «Геть до біса!»

— Бачу, доведеться мені йти туди самому, — мовив Френк до негра, прикликавши його ближче.

— будьте обережні й обачні, сер, — попередив негр. — Ці божевільні тварюки, можливо, утнуть ще якусь штуку.

— Сідай у човна та греби, — коротко наказав Френк.

— Ні, сер, дуже мені шкода, але не можу, — відказав чорний матрос. — Я наймався до капітана Тріфзена на роботу, а не на самогубство, сер. І це зовсім не мій обов'язок, сер, — іти з вами на видиму смерть. Найкраще, сер, тікаймо з цього гарячого місця, бо вони добре всиплють нам, якщо ми тут залишимося.

З огидою та презирством до цього страхопуда Френк сховав револьвера в кишеню, обернувся спиною до голих дикунів і подавсь просто поміж пальм. Коло величезної коралової брили, виверненої з моря під час якогось давнього зрушення землі, він вийшов на берег. На Телячому острові по той бік вузької протоки виднів злиденний курінь. На березі з цього боку лежав утлий човен, видимо дірявий. Вичерпуючи з нього воду, Френк спостеріг, що ловці черепах прийшли за ним слідом і тепер стежать з-за кокосових пальм за кожним його рухом. Легкодухого матроса серед них не було.

Щоб перехопитися через протоку, Френк згаяв лише кілька хвилин, проте не встиг він опинитися на Телячому острові, як його спіткала нова негостинність, цього разу з боку високого босого юнака, що, виткнувшись із-за пальмового дерева з револьвером у руці, закричав:

— Геть звідси! Тікай, поки цілий! Харцизнику!

— Боже милий! — вигукнув напівжартома, напівсерйозно Френк. — Тут тобі просто ворухнутись не можна, не натрапивши носом на револьвера. І кожне жене тебе до Дідька.

— Тебе ніхто не запрошував, — відповів незнайомець. — Ти сам сюди вдерся. Ану, геть із мого острова! Даю півхвилини.

— Я починаю вже сердитися, голубе, — щиро запевнив його Френк, вимірюючи разом з тим бистрим оком відстань до найближчої пальми, — Всі, з ким випало мені здибатися тут, якісь навіжені та неґречні, і всім кортить якнайскорше позбутися моєї особи. Щоправда, це цілком відповідав й моєму бажанню щодо них. А до того ж хоч ви й кажете, що цей острів належить вам, для мене це ще не доказ…