Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

Але можна й не терпіти. Можна і самому руками попрацювати — адже сила є. Коли не страшно, ти цю силу легко використовуєш. Коли не страшно…

А зараз страшно? Страшно, Ігорочку, лицарю бідолашний, аж дрижаки хапають…

Адже нічого не трапилося. Погомоніли й розійшлися. А те, що він на запитання відповідав, — так що тут поганого? Невинні запитання, невинні відповіді.

Вийшов на проспект: світло, людей повнісінько, автомобілі, тролейбуси, міліціонер в шпаківні сидить. Знайшов монетку, відчинив двері телефону-автомата, набрав номер.

— Мамо? Я в товариша затримався. За півгодини буду.

У товариша.

Їхав у метро, думаючи, як завтра зі стариком Ледньовим підуть у місто, знайдуть Губернаторську вулицю, номер чотирнадцять — що їх там чекає? Думав про те, що, намагаючись обдурити самого себе, притупити відчуття якоїсь бридкості, чи що, — немов доторкнувся до чогось слизького, неприємного.

А завтра Настя чекатиме на його дзвінок.

Чесно кажучи, Ігор втомився жити двома життями. Втомився від роздвоєності, від того, що ніде не вмів повністю відключитися, бути лише одним Ігорем Бороді-ним, не думати про долю і справи другого. Здавалося б, що простіше? Припини вникати в чужу пам’ять, в чужий час, забудь про двостовбурну березу в сокольницькій глуші. Але ні. Вабило його туди.

Йшов дорогою в місто, слухав, як позаду, ледве за ним встигаючи, дріботить старик Ледньов, продовжуючи вести на ходу чергову довгу шляхову оповідь “про різне”. Це він так попереджає: “А зараз поговоримо про різне”. І говорить сам, без угаву говорить, співрозмовник йому не потрібен, як, до речі, і слухач. Є попереду на кілька кроків спина Ігоря — її і досить. Як стінки для тренування тенісиста.

— А я, Ігорочку, в молодості таким сміливцем був! У Воронежі, пам’ятаю, у дворянському зібранні, я з однією красунею, дочкою… Ні-ні, без імені. Так от, ішли ми з нею в мазурці, в першій парі, а танцював я, Ігорочку, як молодий бог, і кажу їй: “Ви чарівні! Дозвольте зустріч…” Чи щось подібне… Та ти ж знаєш, Ігорочку, що в таких випадках шепочуть на вухо… Ех, вушко, вушко! А після мазурки до мене підходить якийсь корнет вусань, негідник, і при всіх — уявляєш, Ігорочку, при всіх! — кидає мені: “Ви дурне і миршаве пихате барильце!” Чи щось подібне… А я, треба сказати, і справді був череватенький, любив попоїсти, грішний… Та ще пихатий! Це, Ігорочку, була чистісінька брехня — ти ж мене знаєш! Я не стерпів і сказав йому: “Ви хам, корнет! Будемо стрілитися”. І уявляєш, Ігорю, всі почали мене відраджувати: він, мовляв, п’яний, він закоханий, він не знає, що робить… Не знає, кажу, так взнає. І о сьомій ранку, тільки-но сонце позолотило верхів’я дерев, ми вийшли на галявину, там була така галявина, де всі стрілялися, і…

Ігор навіть обернувся, хотів зазирнути Ледньову в очі, проте даремно обертався. Професор здіймав куряву позаду, на нього не дивився, втупився собі під ноги і вів далі:

— Я, Ігорочку, стрілець чудовий. Корнет стріляв перший — промашка! Стріляю я, він зойкає, всі біжать до нього, а я кидаю пістолет і кажу: “Не хвилюйтеся, панове, він живий і неушкоджений. Я перебив йому аксельбант”. І справді: його аксельбант — навпіл…

Тут Ігор не стерпів:

— Він що, ад’ютант був, цей ваш корнет?

— Який ад’ютант? Чому ад’ютант? — захвилювався старик, не звиклий, щоб хтось ліз з запитаннями в його розповіді “про різне”. — А втім, не пам’ятаю, проте аксельбанти… Хіба в цьому річ, Ігорочку?..

Не в цьому. Старикові солодко брехати — ні, навіть не брехати — розповідати про випадки з власного життя. І уявляє себе стрункішим, сильнішим, яскравішим, молодшим. Зрозуміле бажання. У кого воно не виникало? Нехай розповідає, Ігор нічого не втратить. Проте сильний старик: “стрілець відмінний”, серцеїд воронезький… А певне, він пістолета й у вічі не бачив. Корпів над архівними паперами, чхав від пороху, знаходив, скажімо, дані про те, що жив у дійсності Григорій Отреп’єв, невигадана ця постать. Пригадую, про це він також розповідав, повідомив: знайшов справжній документ. Але тільки загубився, мабуть, той документ, бо сучасні Ігореві історики про нього й не чули…

Ось й передмістя. Будиночки акуратні, з палісадниками, а в них золоті кулі, айстри, де-не-де мальви… Чисте, наче і не зачеплене війною містечко. Містечко в табакерці. А тим часом гуляють у ньому, як сказав Пелікан, срібні орли полковника Смирного.

Наближалася вже друга година дня, перехожих на вулицях небагато. А ті, хто є, зовсім не зважають на дивну пару — Ігоря і Ледньова. Хіба мало хто до міста приходить! Ось і старичок з внуком прийшов, може, родичі в них тут, а може, самі мешкають.