Сергій Абрамов - Двоє під однією парасолькою

— Та ти не бійся, не зачепимо. Маленьку розмову маємо.

— А я й не боюся.

Підійшов до ящиків немов на ватяних ногах. Там сиділо п’ятеро — не помилився — хлопців років, певне, сімнадцяти — вісімнадцяти чи трохи старших, на вигляд цілком інтелігентних — у джинсах, у прозорих нейлонових куртках, двоє — у светрах під горло. Сиділи на тих самих ящиках, палили — у темряві спалахували дрібненькі вогники сигарет.

Хтось підсунув Ігореві ящика.

— Сідай.

Ігор сів, заспокоюючись, очікуючи на якусь цікаву розмову. Все одно батьки вже хвилюються, так що зайві десять хвилин значення не мають. А він зараз вийде на проспект і з автомата додому зателефонує.

— Сів.

— Зручно? — Ввічливі хлопчики.

— Цілком.

— Як тебе звати?

— Ігор.

— Ну а нас багато, ти все одно всіх не запам’ятаєш…

Говорив один, певне, старший, решта мовчали, прислуховувались. Говорив він спокійно, не підвищуючи голосу, і тому Ігор зовсім заспокоївся, навіть пожартувати вирішив:

— А ви вигадайте собі спільне ім’я. Мені легше буде.

Його співрозмовник, хлопець у светрі, тихо засміявся, і Ігор відзначив, що засміявся тільки він, інші його не підтримали. Чи то не сприйняли жарт, чи в них так заведено.

— Обійдешся, — сказав хлопець у светрі. — Гадаємо, що більше ми не побачимося.

— Як знати, — Ігор намагався підтримати легку розмову.

— Від тебе залежить. Ти Настю давно знаєш?

Ось у чому річ!

— Недавно.

— Навіщо до неї заходив?

— А тобі що?

— Не груби старшим, Ігорю, це неввічливо. Я повторюю запитання: навіщо ти до неї ходив?

— І я повторюю: а тобі що?

Клац! З-під стиснутого кулака хлопця у светрі, мов біс із табакерки, вистрибнуло вузьке лезо ножа. Спринг-найф, пружинна штучка. Ігор бачив такі в кіно, а одного разу і в дійсності, у батькового приятеля, який повернувся із закордонного плавання.

— Бачиш? — хлопець поволі витягнув руку у напрямку Ігоря. — Це ніж.

Очі давно звикли до темряви, і здавалося, що на подвір’ї не так уже темно — все видно, хоча й не дуже чітко.

— Бачу, — сказав Ігор.

Дивна річ: він не ножа злякався, він просто не міг його злякатися, бо не було в його житті бійок з ножами, знав про них теоретично — з кіно, з книжок, і ставився до них, як до чогось неправдивого, штучного. А ось погрози, що пролунала в голосі хлопця, він злякався. Погроза — це реально, це пахне бійкою, а битися Ігор не вмів і не любив. І не хотів, якщо на те вже.

— Я тебе не ображу, я обіцяв, — нагадав хлопець, — але я не люблю грубощі. Я показав тобі ніж лише для того, щоб ти знав: я можу вийти з себе, і ти сам у тому будеш винен.

Розмова здавалася якоюсь книжковою, вигаданою. Де цей хлопець знайшов собі модель поведінки: спокійний тон, поважну позу, та й у відсутності ввічливості йому не закинеш.

— Я чекаю відповіді, — повторив хлопець.

І Ігор, знову відчуваючи камінь у шлунку, важкий холодний камінь, сказав над силу:

— Вона мене просила допомогти їй. Донести бляшанки з білилами.

— І все?

— А що все?

— Ти в неї затримався, Ігорю. Можливо, ти допомагав їй білити стелю?

Один із хлопців, що досі мовчки курив, не втримався, хмикнув, той у светрі різко обернувся до нього. Він нічого не промовив, але той, що хмикнув, кашлянув і опустив- голову, затягнувшись сигаретою. А ватажок знову дивився просто у вічі Ігореві.

— Ну так що?

— Ми розмовляли.

— Тобі з нею було приємно?

Ігор почувався боягузом і покидьком, але нічого не міг з собою зробити. Слова самі випирали з нього.

— Ми розмовляли. Що тут такого?

— Такого? Не знаю. Вважаю — нічого. Ти пам’ятаєш телефон, Ігорю?

— Пам’ятаю.

— Ти розумний хлопець, я це відчуваю, а я рідко помиляюся. Ти все зрозумієш і вчиниш як треба. Забудь її телефон, гаразд?

— Як забути? — Ти все чудово зрозумів, а все-таки запитуєш, — шмаркач, боягуз!

— Фі-гу-раль-но… Не дзвони їй більше. Не з’являйся. Не допомагай. У неї є інші помічники, вони впораються. Тобі все зрозуміло, Ігорю?

— Так.

— Тоді можеш іти. Прощавай. Радий був поговорити з тобою. Вихід на проспект — ліворуч через арку.

Ноги знову стали ватяними і погано слухались. Ігор ішов, неприродно прямий, не обертаючись, але позаду було тихо. Ніхто не біг за ним, не свистів, навіть не сміявся. Такі ввічливі хлопці, втіха дворової громадськості. А ніж — то дрібниці, ним лише олівці застругувати.

А якщо дрібниці, чого ж злякався? Чи страх у тебе в крові, лякаєшся у будь-якому випадку? Ну, не бандити ж вони, ну, дали б по пиці. Боляче, але не смертельно. Не болючіше, аніж, скажімо, в зубного лікаря. Тільки потерпіти, і все скінчиться.