Павло Автомонов - Галка

— Мов гадюки, їхні солдати, — мовив задумливо Юхан. — Скільки ми їх перебили! За це. нам бог простить усі гріхи до двотисячного року.

— Ого!.. Уперше чую, щоб ти думав так далеко наперед, — сказав я.

Ми справді в тилу ворога рідко думали на роки вперед, більше — на час, що втискується в оберти стрілки на годинниковому циферблаті.

— Ти б радіо увімкнув. Із Стокгольма музику з «лістаранчика» передають.

— Пів на четверту ночі? Яка музика?

— Хе! Шведські молоді буржуї танцюють і в таку пору. Що їм? Нейтральна держава! — із заздрістю мовив Орел. — Живуть же! Розпаковуй рацію. Все одно не спиться.

— Так, не спиться.

— А я трохи прикимарив. Уві сні бачив дівчину. Якогось дива чекай. З німцями чи айзсаргами доведеться перестрілюватися.

— Скоро наші повернуться, — сказав я голосно, щоб почули всі поранені.

— Це б і я був на роботі, якби не бій на Абаві 7 березня! — пригадав з жалем Орел день свого поранення.

Я не відповів: думав про Батьківщину. Батьківщина! Батьківщина — це все. І чистий, рожевий захід сонця, і пилюга вздовж села, здійнята чередою, і веселий вереск дітвори, пісні парубків і дівчат, і поле, де породила мене мати й почула пёрший мій крик, що вихопився з маленьких грудей, і повітря, зігріте теплим промінням липневого сонця, яке я вдихнув тоді — двадцять літ тому, і криниця, де серед гарячого літа завжди крижана й чиста вода, і чотири високих осокори, що їх посадив дядько в рік мого народження, і дві верби над заводським ставом, і мова, якою я вперше у своєму житті назвав Зіну (моя кохана), і удари діда-сторожа об рейку, і школа, куди восьмирічним я вперше ступив із книжками в торбинці через плече, на якій дбайлива рука матері вишила півня, і друзі, з якими я вступав одного дня до комсомолу, — все це моя Батьківщина!..

Отак підсвідомо, у глибокій задумі, я повернув ручку рації і почув, як у ній щось клацнуло, а в навушниках зашипіло, потім пролунав урочистий, знайомий голос Левітана.

«— … тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий. Вечная слава героям, павшим в боях за свободу и независимость нашей Родины! Да здравствует победоносные Красная Армия и Военно-Морской Флот!

Верховный Главнокомандующий.

9 мая 1945 года. № 369…»

Диктор змовк.

— А що ж Левітан говорив до цього?.. — схвильовано мовив Орел, який отямився від дрімоти.

— Щось важливе. Повинен повторити, як завжди! — втрутився голос пораненого бійця.

Хтось протискувався до рації, говорячи:

— Хоч краєм вуха послухаю…

Я раптом розхвилювався. По щоках пробіг трепет. Цей наказ Верховного, певне, незвичайний. Адже залп буде з тисячі гармат.

Левітан став повторювати наказ:

«8 мая 1945 года в Берлине представителями германского верховного командования подписан акт о безоговорочной капитуляции германских вооруженных сил.

Великая Отечественная война, которую вел советский народ против немецко-фашистской армии, победоносно завершена, Германия полностью разгромлена.

Товарищи красноармейцы, краснофлотцы, сержанты, старшины, офицеры армии и флота, генералы, адмиралы и маршалы, поздравляю вас с победоносным завершением Великой Отечественной войны.

В ознаменование полной победы над Германией сегодня, 9 мая, в День Победы, в 22 часа столица нашей Родины Москва от имени Родины салютует доблестным войскам Красной Армии, кораблям и частям Военно-Морского Флота, одержавшим эту победу, тридцатью артиллерийскими залпами из тысячи орудий…»

— А ти, Юхане, все про музику з шведського ресторана торочив! — зауважив хтось із бійців-латишів. — Узвара!..

— Перемога!

— Перемога! — гукнули хором поранені і вартові так, що я навіть розгубився.

Невже кінець війні?.. Кінець якої так довго, з неймовірними муками ждав увесь народ планети? Може, тому, що так довго ждали цієї Перемоги, в неї ще не вірилося, хоча акт про беззастережну капітуляцію німецьке верховне командування підписало.

Орел і поранені, які могли стріляти, вже салютували з автоматів і з пістолетів.

Хтось урочисто повторював рядки партизанської пісні:

Орел обнімав мене здоровою рукою, стримуючись, щоб не розридатися: усе, що було на серці, в пам'яті, раптом злилося воєдино.

— Стій, хто йде? — гукнув вартовий.

— Вір зінд дойче зольдатен!

— Ми німецькі солдати! — пролунало у відповідь. — Не стріляйте! Ми не воюйм… Ми йдемо в полон.

— Капітуляція!..