Павло Автомонов - Галка

— Не хочеться, — тихо сказав Галка, поглянувши на Латиша, який стояв, опустивши голову, наче закам'янів.

«Про Тайду все думає», — зітхнув і повторив:

— Я не хочу їсти…

— Подивіться на нього, біса-анцихриста! — вигукнув Орел. — Не будеш їсти, пристрелимо. Нам потрібен боєць, а не ось це упале дерево! — показав на зламані вітрами молоді сосни. — Вірно ж? — шукав підтримки у десантників.

— Візьми себе в руки! — підвищив голос командир. — Ну нема ніяких ліків! Нема для тебе постелі! Нема тепла! То що ж? Вмирати зібрався?.. Нам тут лазарет одкривати фашисти не дадуть!

— Чого витріщився, як на ворога? — спитав Галка.

— А ти зараз і є ворог! — втрутився Короп. — Як внутрішня контрреволюція. Будь мужиком! їж через силу. Випий кілька ковтків шнапсу і з'їж хліб з м'ясом. Ось і чайок уже готовий!

— Не хочеться їсти! Мені то холодно, то жарко…

— А не малярія? — жахнувся Короп.

— Звідки я можу знати, — сказав Галка, взявши хліб.

— Ага, злякався, щоб я не пристукнув тебе як дезертира! — засміявся Орел.

Обідати скінчили, і Кудрявий, підвівшись, сказав:

— Вперед, браття-кролики!

Минали дні. Спливали і два тижні. Німецько-фашистські війська в районі Прієкуле, як і планував командуючий Шернер, 24 жовтня сорокахвилинною артпідготовкою розпочали контрнаступ, щоб пробитися до Мемеля. Та одразу ж були зустрінуті готовими до бою дивізіями 1-го Прибалтійського фронту. Шестиденні наступальні дії восьми фашистських дивізій, які намагалися прорватися до Мемеля, обійшлися ціною у п'ятнадцять тисяч вбитих і поранених, великою втратою техніки, танків, літаків. Війська генерала армії Баграмяна не пустили курляндських вояк у Східну Пруссію, зустрівши їх у повній бойовій готовності.

Не мовчали і війська 2-го Прибалтійського фронту під Салдусом. Тукумсом. Точилися бої під Скрундою, на півдні «котла». Розвідникам Кудрявого було нелегко збагнути, де ж головний напрямок у радянських військ?! Не знало про це і командування фашистів, бо знову пожвавився рух на шосе, яке з'єднувало Кулдигу зі східною і південною ділянками фронту. Німці перевозили свої полки то на захід, то на схід, то на південь. Передислоковувати у них було що. Десять дивізій стояли віддалік від передової лінії фронту як резерв. Відстані тут невеликі — за дві години із штабу армій «Курланд» можна дістатися до найвіддаленішої ділянки фронту. А за чотири-п'ять годин можна пересікти весь півострів від Тукумса до Лієпаї. Наявність сітки шосейних доріг дозволяла німцям здійснювати такі маневри. І всюди — на передовій і в глибині оборони — солдати копали траншеї, ходи сполучення, будували дзоти. Тим часом до курляндських портів рух автомашин їз солдатами майже припинився.

Про все це Кудрявий повідомляв у Центр.

Тихий листопадовий ранок. Шернер у доброму настрої, незважаючи на те, що в операції «Прорив» утратив півтора десятка тисяч солдатів і офіцерів, а шістсот потрапило в полон. Німецькі війська не дорахувалися вісімдесяти літаків, чотирьохсот гармат, півтораста танків. Однак і росіяни не пройшли! Фюрер за це присвоїв Шернерові найвище звання — фельдмаршала.

Шернер — на висоті, у Шернера нема підстав для розчарування. В Німеччині готують спеціальний журнал «Курляндський боєць», тираж якого буде присланий солдатам групи «Курланд». Про мужність Шернера і його війська пишуть газети, ставлячи їх у приклад іншим солдатам Німеччини.

— Мій фельдмаршал! Машини готові! — доповів черговий офіцер, ставлячи у вазу червоні й жовті троянди. — Це від Едуарда. На честь присвоєння вам звання фельдмаршала!

— Данке! — кивнув головою самовдоволений Шернер. — Машина готова?

— Яволь! Сьогодні з охороною поїде гауптштурмфю-pep СС Вундерліх.

— А-а, це той, що ганяється за лазутчиками генералів Баграмяна і Єременка? — усміхнувся Шернер.

— Його команди вбили російську парашутистку. Латишка вона, — уточнив черговий офіцер. — З Вундерліхом їде два есесівських солдати, озброєних фаустпатронами.

— Він таки нав'язав мені фауст-снаряди, — усміхнувся Шернер, одягаючи білі рукавички.

Фельдмаршал вийшов з вілли. На ґанку зустрів садівника Едуарда, котрий зняв бриля і нахилив голову. Шернер махнув рукою.

— За троянди спасибі, — сказав.

— Лудзу, лудзу [3] Лудзу — будь ласка (лат.). … — зрадів подяці садівник.

Шернер молодцюватими кроками, як і личить молодому фельдмаршалу, збіг з ґанку і гукнув до шофера:

— Нах Салдус!