Павло Автомонов - Галка

Тріщали гілки й ламалися стовбури молодих дерев, у які потрапили снаряди з «протитанкових кулаків». Ще кілька секунд, і машини охорони зникли за поворотом…

Якихось дві хвилини, що їх так довго і з муками чекали парашутисти Кудрявого, і бою — кінець. На шосе лежали вбиті фашистські солдати, у кюветі розпластався есесівський офіцер, а головний звір — фельдмаршал Шернер утік на своїй, на диво хлопцям, міцній машині.

— У того авто броня, мабуть, як у «тнгра»! — виправдовувався Короп, ледве не плачучи. — Били ж ми бронебійними!…

— Треба було по колесах, щоб у кювет звернув Шернер, — радив після бою, на жаль, Латиш.

— Та й моя граната спізнилася вибухнути! — пригніченим голосом визнав і свій промах Кудрявий. — Що ж… Пішли, брати-кролики, поки не пізно.

— Не тужи, командире! Найбільшого біса-анцихриста в Курляндії ми таки привітали з новим чином! — вигукнув Орел. — Запам'ятає те надовго!

Юхан як у воду дивився. Вже наступного дня на всіх дорогах, що променями сходилися до Кулдиги, вкопано стовпи з прибитими щитами. На щитах напис німецькою мовою: «Ахтунг! Банден!» Фельдмаршал Шернер більше не їздитиме на автотранспорті у Курляндії. Він літатиме до лінії фронту. Однак балтійська осіння погода заважатиме польотам фельдмаршала, і він відсиджуватиметься на віллі, поки в січні сорок п'ятого Гітлер не довірить йому групу військ «Центр». Едуард Робертович повідомить: командуючий Шернер обрав для себе інші засоби пересування, а на шосе вбито есесівського офіцера Вундерліха, одного з фюрерів каральних загонів, винуватця смерті Тайди.

Кудрявий ішов і думав, що надії на швидкий прихід Червоної Армії нема, а значить, операція на Курляндському півострові затягнеться, можливо, на кілька місяців. На порозі зима. Треба думати і про роботу, і про безпеку групи, м, коли випаде сніг, не впоратися і на спостережному пункті, і в розвідці, і на варті у. таборі — біля радиста, й коли стомлені бійці сплять. І їсти щось треба. Вантажі з літака зараз прийняти неможливо: надто велика концентрація ворожих військ і поліцейських команд на хуторах і в населених пунктах. Зовсім доведеться скрутно, коли випаде сніг. А сніг не за горами. Пора поповнити групу хоча б десятком людей або об'єднатися з кимось. Про партизанів і парашутистів їм розповідали на хуторах. Є такі в Курземе! Про це свідчать постріли і вибухи. І за таких несприятливих умов люди воюють… «Треба йти на контакти з іншими групами і партизанами!» — вирішив Кудрявий.

Десантники ступали мовчки. Але не тому, що дотримувалися правил конспірації, а тому, що в їхньому житті, їхній боротьбі за минулий місяць було більше тяжкого, трагічного, ніж бадьорого й переможного.

Накрапав холодний дощ. Сірі дерева похмуро стояли над опалим листом. Стікали краплі, немов сльози, з ялинових гілок, з віт сосен. Не чутно птахів. Не видно сонця.

Після нападу на Шернера нас врятувало те, що ми зустрілися з групою Балтійця. Загибель обох груп була б неминучою, бо Шернер наступного дня послав дві тисячі солдатів на ліс, з якого він був обстріляний. Кожен метр того лісу можна промацати такою кількістю солдатів. Виходи в усіх трьох напрямках шосейних доріг, що сходилися у Кулдизі, перекрито засадами з кулеметників і автоматників. Кільце замкнулося залізно.

У пошуках підходящого місця, щоб переждати грозу, нас шестеро (Кудрявий, Латиш, Короп, Орел, Август і я) натрапили на невідомих людей, озброєних російськими і німецькими автоматами, зодягнутих хто в що.

«Стійте! Стрілятимем! Хто ви?..» — озвався Балтієць.

Такими ж вигуками відповіли Орел і я, бо були найближче до чужаків.

Пауза тривала доти, поки нарешті від них не вийшов наперед чоловік, поклавши свій автомат, і не сказав: «Ми парашутисти. А то ви на шосе концерт улаштували?»

Так стрілися групи Кудрявого і Балтійця.

Того ж дня з хуторів надійшли тривожні вісті: німці стягують сили для облави, захоплюють хутори, беруть під кулеметно-автоматний контроль дороги. Двадцять п’ять бійців Балтійця і Кудрявого у безвиході.

Щоб вийти з такого критичного становища, ми вирішили зайняти позиції біля хутора, захопленого фашистами, — і огорожі для худоби. Навряд чи збагнуть німці, що парашутисти прийшли рятуватися до них. Солдати, що окупували хутір, до якого було від загороди, де ми причаїлися метрів з триста, горланили, готуючи їжу, а коли залишали хутір — крайній пройшов за десять кроків від парашутиста..