Ігор Бондаренко - Жовте коло

Фак зітхнув:

— Гаразд, я з'їжджу. Але май на увазі, це тільки заради нашої дружби. Політика мене не цікавить.

— Спасибі, Мак.

Вони зійшли вниз, і Йоганн підійшов до дівчини, що сиділа за конторкою в нижньому холі:

— До побачення, Лотто. Це тобі…

Мірбах простяг їй свою книгу нарисів з автографом.

— Дякую, пане Мірбах, до побачення, щасливої дороги…

Дівчина була дуже мила і приваблива в своїй простенькій, але доброго крою сукні з глибоким вирізом на грудях, у якому виглядав різьблений хрестик на ланцюжку. В неї було гарне волосся — важке, рудувате.

— Я не бачив її раніше, — сказав Фак, коли вони вийшли на вулицю.

— Старий баламут. Їй тільки шістнадцять…

Раптом Мірбах побачив нового Факового «фольксвагена»:

— О! У тебе нова коляска.

— Нам з Інгрід набридла стара, — відповів Максиміліан. Йому було приємно, що Мірбах звернув увагу на його новеньке авто.

Вони сіли в машину.

— Ну, розповідай…

— Розповідати особливо нічого. Точніше, всього відразу не розкажеш. Сподіваюся незабаром повернутись до Австрії, тоді й поговоримо.

— Як ти? Не одружився? — запитав Мірбах.

— Ні.

— Що пишеш?

— Щойно закінчив статтю про мистецтво… Про мистецтво фотографії.

— Про мистецтво фотографії?

— Так. Це, звичайно, не посібник для початківців-фотографів. Просто у мене виникли певні думки, і я спробував співставити образотворче мистецтво з мистецтвом фотографії і як усе це буде розвиватись у майбутньому. Певна річ, у найближчому майбутньому.

— Це цікаво.

— Недавно я занедужав і пролежав тиждень у ліжку. Не працював, лежав, читав, думав… І ось подумав…

— І все-таки мене турбує виклик. Не можу збагнути, що за ним криється, — трохи згодом промовив Мірбах.

— За годину будеш у Гамбурзі і про все дізнаєшся, — Фак зупинив машину біля входу до аеровокзалу.

Мірбах витяг із портфеля рукопис і подав його Факу.

— Проглянь, коли матимеш час. Це розділи з моєї нової книги, — сказав він на прощання.

Повертатися на ніч у Відень не було рації. Правда, на якусь мить Фак завагався, коли згадав про Інгрід, подумки побачив її біля дзеркала в короткій сорочечці… Але до Відня він добереться пізно вночі і, звичайно, не наважиться її розбудити.

Фак вирішив пройтись по Зальцбургу і попрямував уздовж набережної річки Зальцах. Вода, народжена із снігів у далеких Альпах, дихала холодом. Фак мимоволі зіщулився.

Над горами, над замком, що височів на скелі, небо було ще світло-сірим. Але чим ближче до міських споруд, до вулиць, чим нижче, тим повітря ставало густішим і теплішим. Де-не-де вздовж набережної вже спалахували кольорові реклами. Червоні, сині, зелені відображення ліниво погойдувались на поверхні води.

Маленький мерехтливий вогник світився на горі Хохзальцбург, у ресторані Томаса. Фак давно не був у Томаса і вирішив там повечеряти.

«Фольксваген» легко йшов під гору по спіральній дорозі, не минуло й десяти хвилин, як фари машини освітили невеликий будиночок з виноградною лозою біля входу. Два величезних чорних сенбернари з гавкотом кинулись до машини. Це були давні знайомі Максиміліана, але собаки були такі величезні і такі люті на вигляд, що Фак вирішив про всяк випадок посигналити господареві. Той відразу ж вийшов на ганок.

— Добрий вечір, пане Фак, — гукнув він ще з порога. — Цезар! Шеггі! На місце! — наказав він собакам.

Фак вибрався з кабіни.

— Здрастуй, Томасе!

— Радий вас бачити, Максиміліане. Прошу, заходьте. У мене, правда, сьогодні трохи гамірно.

— Туристи?

— Так.

У ресторані хтось заграв на акордеоні, і два голоси, чоловічий і жіночий, неголосно заспівали.

Томас провів Фака до ресторану, посадив на відведений для нього столик у північній кімнаті, яку прикрашали довгі гілки, якесь химерне коріння та виноградна лоза. Весь ресторан Томаса був збудований у стилі старого тірольського житла, внутрішнє оздоблення виглядало таким простим, як і належить у такому будинку, — гілки, квіти…

Томас за кілька хвилин приніс зайчатину, вино, салат, фрукти.

Фак розумів, що він дуже заклопотаний: треба обслужити туристів.

— Іди, Томасе. У мене все є, спасибі. Якщо треба буде, я гукну тебе.

Із сусідньої кімнати долинув гомін. Співали гості. Журлива могутня мелодія здалася Факу знайомою. Мелодія була красива, але, на жаль її псував надто високий голос. «Та це ж росіяни!» — Фак подався до сусідньої кімнати. Він давно не бачив росіян.

Щось таке в них змінилося. Але що? Вони, звичайно, зовсім не так одягнуті, як у війну. Але справа не лише в цьому. Він почав пригадувати російські слова, хотів підійти до туристів, заговорити: «Чорт забирай, я здорово все забув…»