Ігор Бондаренко - Жовте коло

Факу писалося легко. Як це бувало з ним часто, коли він у добрій формі. Він уже ввійшов у роль. В уяві оживали образи, він виразно бачив своїх героїв, чув їхні голоси.

Години за дві цім відчув утому. Власне, не втому, а щось таке, від чого образи втратили чіткість, кудись зникли. Зникло те, що Фак називав елементом фізичної присутності.

Фак підвівся з-за столу. Він ще раз спробував воскресити образи своїх героїв, але марно.

Максиміліан зголоднів. Дістав сир і сардини, нарізав хліба. Понюхав його. Раніше він і не уявляв, що хліб так смачно пахне. Він навчився цьому в Росії: росіяни після горілки завжди нюхали хліб. Тепер Фак нюхав не тільки хліб, а й сигарету, перш ніж запалити, і вино, перш ніж випити. Це приносило йому задоволення. Попоївши, він почав збиратись до «Парамона» — одягнув чорний костюм, галстук…

Клаус Клінген сидів у себе в кабінеті на Гербертштрассе. Була неділя, і в видавництві, крім нього, була лише секретарка Маргарет Еллінг. Клінген наказав відключити всі телефони: ранком він від'їжджав у Лондон, перед від'їздом необхідно було закінчити невідкладні справи.

Пролунав м'який сигнал — і над дверима спалахнуло світле табло. Клінген відклав папери, натис на кнопку, що знаходилась у столі, — двері розчинилися. Дрібненькими кроками, наскільки дозволяла вузька чорна спідниця, до столу підійшла секретарка:

— Пане директор, до вас журналіст із Гамбурга — Мірбах.

— Хіба ви не сказали йому, що я зайнятий?

— Звичайно, сказала, але він дізнався, що завтра ви від'їжджаєте, і просить прийняти його.

Клаус ввімкнув телевізор. На екрані з'явилось зображення: в приймальні в кріслі біля низенького газетного столика сидів літній чоловік в гарно пошитому костюмі (шиє, напевне, в Штірера). Клінген вимкнув телевізор.

— Ну, що ж, запрошуйте його, Маргарет.

Була спека, і Клаус потягся до сифона.

Саме в цю хвилину Мірбах увійшов до кабінету. Він тримався статечно і невимушено, і, хоча трохи і накульгував, його хода виказувала в ньому людину, яка багато років крокувала в строю.

— Радий познайомитись із вами, пане Мірбах! — Клаус запропонував гостю місце навпроти і запитав: — Чим можу прислужитися?

— Я прийшов дізнатися про долю свого рукопису.

— Ви не отримали мого листа?

— Ні.

— Я дуже шкодую. Лист вам надіслано ще десятого. До Гамбурга…

— Але раз я вже тут, сподіваюсь, ви не відмовите сказати мені своє рішення.

— Я не можу видати вашої книги.

— Вона вам не сподобалась? — поцікавився Мірбах.

— Це не те, що мені зараз треба…

— Свого часу я читав ваші нариси в «Шпігелі» [4] Ілюстрований щотижневик. і був про вас кращої думки, пане Клінген…

— Гадаю, що продовжувати цю розмову немає потреби, — стримано відповів Клаус.

Коли Мірбах вийшов, Клінген переглянув денну пошту, рахунки, надіслані друкарнею, але думки його весь час верталися до розмови з Мірбахом. Настрій був зіпсований…

Нарешті найневідкладніші справи зроблено… Клаус глянув на годинник. До зустрічі з Зейдліцом лишалося ще чимало часу. Можна встигнути промчатися вздовж Рейну — це завжди було чудовою розрядкою.

Клінген натиснув на кнопку дзвінка і сказав Еллінг:

— Я йду, Маргарет. Зачиніть видавництво.

«Мерседес» стояв біля під'їзду. Клінген забрався в кабіну і рвучко рушив з місця. Двісті кінських сил несамовито помчали його вузькою, схожою на тунель, вулицею.

— Незабаром усе це закінчиться, — сказав він голосно, але далі продовжував подумки: «Місяців через два я буду далеко звідси… Сидітиму де-небудь на березі річки з вудочкою, просто сидітиму і дивитимуся на поплавок…»

Коли води Рейну ще не були отруєні, Клінген щонеділі просиджував на березі. Але зараз він уявляв собі зовсім іншу річку — широку і тиху, з зеленастою водою, пологими берегами, порослими чагарником.

Поганий настрій не залишав його. Клаус розвернув машину і наддав швидкості. Цей спосіб спекатися невідступних думок мав би нарешті подіяти — гнати, гнати якомога швидше, і тоді твої руки, мозок, серце будуть захоплені одним — дорогою.

Цей столик у кам'яній ніші «Монастирської корчми» був призначений хіба що для закоханих. Тут було тихо і затишно, не заважали навіть голоси інших відвідувачів, тільки музика невеличкого національного оркестру ледь долинала сюди.

— А таки непоганий куточок, — зауважив Клаус.

— І господар своя людина. Що ти будеш пити?