Ігор Бондаренко - Жовте коло

Туристи нарешті пішли, і тепер уже ніщо більше не дратувало Фака, навпаки, і музика, і розсіяне світло заспокоювали його.

Несподівано до нього підійшла молода офіціантка.

— Пане Фак, вас просять до телефону.

Ця офіціантка працювала в «Парамоні» недавно і тому звернулася до нього так офіційно — всі ж інші називали його просто Мак. Це пішло з легкої руки Інгрід, яка переробила на свій лад не тільки ім'я Максиміліана, але й своє, зробивши його таким же коротким і енергійним — Ін.

Фак зліз із високого круглого сидіння біля стойки і попрямував до телефонної будки.

«Хто б це міг бути? Шеф? Невже щось негаразд із статтею?» — подумав він і сказав у трубку:

— Фак слухає.

— Здрастуй, Мак!

— Хай йому грець! Йоганн? Здоров був, друзяко! Ти звідки?

— Із Зальцбурга. Мак, мені конче треба побачитись із тобою.

— Коли ти їдеш?

— Я вилітаю завтра, в шість сорок.

— Що в тебе — пожежа?

— Щось на зразок цього. Ти мені дуже потрібен, Мак.

— Де тебе знайти?

— Я зупинився в отелі «Хаусзальцбург».

— О'кей! — Фак повісив трубку і знову спустився в бар.

— Де Інгрід? — запитав Максиміліан у Стелли.

— Вона в себе, готується до виступу.

У Інгрід був слабенький, але мікрофонно-приємний голосок. Вона робила тільки перші кроки на естраді і ставилась до цього дуже серйозно.

Фак зайшов до кімнати для переодягання. Інгрід стояла перед дзеркалом у коротенькій нейлоновій сорочечці і довгих білих панчохах.

— Ін, я мушу поїхати в Зальцбург.

— Сьогодні?

— Ні, завтра на світанку.

— Коли повернешся? — запитала Інгрід.

— Біс його знає, але затримуватись я там не збираюсь, будь спокійна. — Фак підійшов до дівчини, і вона підставила йому на прощання щічку для поцілунку.

Фак вирішив трохи прогулятись, подихати свіжим повітрям.

Він вийшов на Штефанплац. Вулиці вже порожніли, і машин поменшало. Вони мчали з величезною швидкістю, обдаючи пішоходів вітром і запахом бензину, і тільки на перехресті, під світлофором, на якусь мить застигали, виблискуючи лаком у світлі яскравих вітрин.

Фак ніяк не міг збагнути: навіщо він так негайно потрібен Йоганну? Йоганн Мірбах, як і Фак, був журналістом, і їхня дружба, що почалася ще в полоні, тривала й досі. Щоправда, останніми роками вони бачились рідко. Од Відня до Гамбурга, де жив Мірбах, не така вже й мала відстань, щоб часто їздити один до одного, та й час минав, а все це не зближує людей, якщо вони живуть у різних країнах. І все-таки він повинен з'їздити.

Фак хотів передзвонити шефу, але годинник показував пів на першу, і він вирішив, що той уже, напевне, спить. «Доведеться подзвонити йому вранці із Зальцбурга, до речі, може, Мірбах запропонує якийсь матеріал», — вирішив Фак.

Репортажі Мірбаха з Грюнзее [2] Зелене озеро (нім.) . друкувались не лише в журналі «Штерн», але й на окремих аркушах-додатках, якими були обліплені всі тумби. То були сенсаційні матеріали, в них називались величезні суми фальшивих грошей, сфабрикованих у гітлерівському рейху і затоплених в озері 1945 року. Але ця сенсація відгонила політикою, а «листок Фака» як він називав свій журнал, політикою не займався, і тому вони й досі не зацікавилися цією справою. Фак теж поділяв думки свого шефа — людям набридла політика. Але у Мірбаха могли бути й інші, нейтральні матеріали.

Треба з'їздити. Але їхати поїздом не хотілося. Спального вагона можна було й не дістати, а провести цілу ніч сидячи — це вже не для нього. Максиміліан звик до комфорту і не мав аніякісінького бажання бодай на хвилину розлучатися з ним. «Поїду машиною, — вирішив він. — Години чотири посплю та й поїду».

Недалеко від площі Героїв містилося велике літнє кафе. Червоні світлові трубки замість ламп заманливо проглядали крізь густе листя кущів на бульварі. Максиміліан зайшов сюди ненадовго, випив лише чашку кави та й подався додому.

Кава трохи підбадьорила його, але вдома він освіжився ще й під душем. Приємно було лягти на прохолодні накрохмалені простирадла. Спати йому не хотілось, хоча була вже друга година ночі. Він заплющив очі, і в свідомості прорізалося видіння, яке вже стільки років переслідувало його: він бачив Мірбаха в кожусі, в шапці-вушанці, і пару… пару, що застилала обличчя тих, хто працював на морозі, і сині ялини, котрі, як і люди, чекають свого часу… І падають, падають під ударом сокири, під вищання пилки…

Як швидко вони засинали тоді, аби тільки випала вільна хвилина, — на голій землі, на снігу, просто притулившись до дерева… А тепер ось будь-яка дрібниця, навіть така, як поїздка до Зальцбурга, викликає безсоння. Що це — старість? Виглядає він непогано: обличчя випещене, біле, зморщок майже немає, легка сивина на скронях додає йому що більшої звабливості, так принаймні каже Інгрід. Але йому буває важко розмовляти з людьми, які не пройшли через війну, навіть з Інгрід. Вона народилась уже після війни, а війна — бар'єр, що розділяє житія поколінь.