Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Як з людьми? — запитав Марквардт.

— Клички, паролі, адреси я заберу з собою. Про них ми потурбуємось…

Гольдвассер не встиг закінчити фразу. Десь за містом пролунав далекий глухий вибух. Виникла заграва пожежі, яка супроводжувалась новими вибухами.

Співрозмовники мовчки перезирнулися. Обличчя Гольдвассера посіріло. Він підійшов до вікна, немов бажаючи на власні очі побачити те, що трапилось.

А трапилось те, що по залізничній вітці пішов состав, навантажений авіабомбами, і міна Гуго чудово виконала свою роль.

Весь день у місті тільки й говорили про цю нічну подію.

Вечір приніс нове випробування. В темряві над містом з'явилися бомбардувальники. Повітряна тривога і зенітний вогонь викликали паніку. Люди забігали по вулицях, але на місто не впало жодної бомби. Бомбовози пройшли вздовж полотна залізниці, повернули ліворуч і зробили два заходи над лісом.

Від вибуху здригнулася земля. Шибки уціліли лише в небагатьох будинках. Над місцем, де знаходився підземний завод, піднялася величезна хмара диму. Бомби, снаряди і міни рвалися до пізньої ночі. Підземний завод перестав існувати.

Безтурботне містечко раптом заметушилося. Дрібні ділки, комерсанти, господарі ресторанів, підприємств, службовці міського управління почали квапливо збиратися в дорогу. «Тікати, тікати!» зашуміли всі. «Чого зволікають американці? — шепотіли налякані бюргери. — Чому вони не йдуть?» Американці й англійці не поспішали, і треба було йти до них назустріч.

В робітничому передмісті панував спокій. Ніхто нікуди не збирався, не поспішав, ніхто не вкладав речей. Провінціальне містечко несподівано розділилося на дві частини, і відразу стала відчутною соціальна суть кожної з цих частин.

Юргенс прокинувся, як звичайно, рано, виконав гімнастичні вправи, обтерся холодною водою і, чекаючи сніданку, почав ходити по кімнаті. В руках у нього був російський словник — річ, яка стала в останній час обов'язковою.

З вікон віяло осінньою прохолодою. Пізні квіти на клумбах і трава в газонах були вкриті щедрою ранковою росою.

В місті сталися помітні зміни. Воно аж кишіло солдатами розгромлених на фронті підрозділів і частин, які наново формувалися тут; школи, кінотеатри, готелі були зайняті військовими. Ні за які гроші не можна було дістати масла, цукру або натурального кофе. Німецькі банкноти втратили всяку ціну, і городяни вдавалися до мінових операцій. На чорному ринку, вже не соромлячись, відкрито пропонували будь-яку іноземну валюту.

Випивши склянку кофе і майже не доторкнувшись до їжі, Юргенс прийняв Долінгера.

Вимогливий спеціаліст, який добре знає свою справу, Долінгер схвально відізвався про своїх учнів — Ожогіна і Грязнова.

Юргенс уважно слухав його, зрідка дмухаючи на палець.

— Самостійно зможуть працювати? — запитав він.

— Без усякого сумніву, — запевнив Долінгер.

— А якщо пошлемо без техніки?

Долінгер посміхнувся:

— Вони зараз тримають зі мною зв'язок на рації, зібраній ними самими, без моєї допомоги.

— Гаразд… Що у гас до мене?

— Я вже якось доповідав вам, що у господаря будинку, де живуть Ожогін і Грязнов, чорноробом працює військовополонений, якийсь Алім Ризаматов. Ви тоді не заперечували проти зближення з ним. Учора мені Ожогін розповів, що зближення між ними досягнуто. Ожогін вважає, що Ризаматов, маючи зв'язки в Узбекистані, може принести нам деяку користь.

Он як! Ці росіяни — недурні хлопці. Юргенс і сам думав про можливість використати цього узбека.

— Все зрозуміло, — перебив він Долінгера — Зробіть так, щоб непомітно для господаря будинку Ожогін привів до мене цього Ризаматова. А взагалі цих росіян треба днями відрядити до оперативного центра — нехай добре потренуються місяців зо два.

Коли смеркло, до кабінету Юргенса зайшли Ожогін і Ризаматов. Юргенс сидів у своєму кріслі з високою спинкою.

Він уважно подивився на молодого стрункого супутника Ожогіна і заговорив російською мовою.

— Скільки вам років?

Алім відповів.

— Коли і як ви потрапили в Німеччину?

Ризаматов назвав дату і розповів заздалегідь вигадані подробиці свого «полонення».

— У вас є родичі в Узбекистані?

Хоча в Аліма був тільки брат, він перерахував не менше десятка вигаданих родичів, додавши при цьому, що, можливо, декого з них уже немає в живих.

Ідучи до Юргенса, Микита Родіонович заздалегідь постарався врахувати запитання, на які доведеться відповідати, тому Алім відповідав не бентежачись, чітко й коротко.