Георгій Брянцев - Таємні стежки

Гуго не взяли в армію через велику короткозорість, і він працював креслярем у лабораторії авіаційної фірми «Фокке-Вульф».

Але Гуго не приходив. Невже з ним що-небудь трапилось?

Вагнер і Ризаматов не знаходили собі місця, з хвилини на хвилину чекаючи появи гестапівців.

Ожогін і Грязнов навмисне уникали зустрічі з господарем, але уважно стежили за ним. Згорток так і лежав у дуплі, і їм було ясно, що Вагнер, під загрозою провалу, не бере його. Але комусь він все-таки повинен віддати листівки!

Минуло три дні. Микита Родіонович лежав на ліжку, обмірковуючи текст радіограми, яку вони повинні були передати на Велику землю.

— На подвір'я зайшла незнайома людина, — пролунав голос Андрія.

Ожогін встав з ліжка.

— Наглядай за садом, — попередив Микита Родіонович.

Грязнов роззувся, відчинив вікно і, подивившись на всі боки, виліз на дах. Він ліг біля стіни мезоніна, звідки було видно сад, і почав стежити. Від нагрітого сонцем даху було жарко. Припікало живіт, руки, груди. Але Андрій терпів. Не раніше ніж через півгодини в саду з'явився Вагнер. В руках у нього була клейончата сумка. Він поволі пройшов центральною доріжкою вглиб саду, постояв кілька хвилин біля стіни, а на зворотному шляху підійшов до яблуні, швидко вийняв з дупла згорток і поклав його в сумку. Тримав себе старий непевно, насторожено, наче відчував, що за ним хтось стежить.

— Листівки в будинку, — доповів Грязнов, повертаючись у кімнату.

— Ну, піду побалакаю з старим одверто, — рішуче сказав Ожогін. — Я вірю, що і в Німеччині є справжні патріоти — антифашисти, які зрозуміють нас, з якими нам по дорозі. Якщо ж усе-таки ми наштовхнемось на зраду, то зуміємо пояснити гестапо, що ми, як «співробітники» Юргенса, повинні були піти на провокацію з метою викриття підпільної організації.

— Правильно, Микито Родіоновичу, — погодився Андрій, — думка хороша. Треба діяти, а викрутитись ми завжди зможемо.

Микита Родіонович одягнув піджак, поклав у кишеню взяті з дупла листівки і спустився вниз. По м'якій килимовій доріжці він тихенько дійшов до кабінету. Прислухався.

До вуха долетіли уривки приглушеної розмови між господарем і гостем.

— Я боюсь арешту. Відчуваю, що мені його не минути, — промовив Вагнер.

Ожогін хотів зайти, але роздумав і залишився у вітальні, розглядаючи велику вазу, оздоблену ляпіс-лазур'ю.

Нарешті двері кабінету відчинилися, і у вітальню вийшов гість Вагнера — худорлявий блондин років двадцяти семи, середнього зросту. Він на мить зупинився і, зустрівши байдужий погляд Ожогіна, попрямував до виходу.

Почекавши деякий час і бачачи, що Вагнер не появляється, Микита Родіонович вирішив сам зайти до нього.

Вікна кабінету виходили в сад і зараз були задрапіровані важкими портьєрами. На стінах у рамках висіли проекти створених рукою архітектора будинків, які одержали свого часу право на життя. Кутом стояв різьблений письмовий стіл, а біля нього — два зручних важких крісла. Старий сидів за столом, спершись головою на руки і затуливши долонями обличчя. Він так заглибився у власні думки, що не помітив появи Ожогіна. Коли Микита Родіонович поклав перед ним пачку листівок, Вагнер здригнувся, відкинувся на спинку стільця і, злякано дивлячись на Ожогіна, завмер у нерухомій позі.

— Я хотів лише попередити вас, — м'яко почав Микита Родіонович, — щоб ви ні мене, ні мого друга не боялися…

Вагнер мовчав. Ліва щока його помітно тіпалась. Старий не знав, як поводитися з небезпечним квартирантом, не знав, що йому відповісти. Він не міг позбутися думки, що гестапо спеціально підіслало до нього своїх лазутчиків і через них намагається викрити патріотичну діяльність антифашистів.

— Ще раз повторюю, — продовжував Ожогін, — що ви можете нас не боятися і продовжувати свою добру справу. Нам відомо, що до вас приносять листівки і що ви їх розповсюджуєте. Людина, яка щойно пішла від вас, понесла листівки, які у вас зберігалися. Нам відомо й дещо інше. — Ожогін вийняв з кишені аркушик паперу і подав Вагнеру.

На аркушику були написані прізвища, ім'я і рік народження його сина, час призову на військову службу, номер частини, в якій він служив.

— Не розумію, що ви хочете цим сказати! — схвильовано промовив Вагнер.

— Йдеться про вашого сина Карла, який нібито загинув на фронті. Але ваш син живий. Взимку сорок другого року він, знищивши спочатку двох гітлерівських офіцерів, пішов до радянських партизанів і зараз працює у них перекладачем, — адже Карл володіє російською мовою.