— Тут безперечно щось не так, — міркував Микита Родіонович.
— Єдиний вихід — самим залізти в дупло і переконатися наочно, що там зберігається, — запропонував Андрій.
Микита Родіонович не заперечував.
Уночі, коли в будинку все затихло, Андрій вийшов у сад і, засунувши руку в дупло, вийняв досить великий згорток, перев'язаний шпагатом. Сховавши його в кишеню, юнак повернувся в мезонін, де його з нетерпінням чекав Микита Родіонович.
У згортку виявилось кілька сот листівок, розміром не більше від поштових листівок.
— Розумієш, у чому справа? — спитав Ожогін, виймаючи із згортка одну листівку. — Швиденько піди і поклади на місце. Можливо, вони будуть потрібні раніше, ніж ми гадаємо.
Андрій поклав листівки в кишеню і тихенько пішов униз.
У листівці йшлося про те, що чесні німці повинні сприяти перемозі союзників, знищувати гестапівців, есесівців — справжніх ворогів майбутньої Вільної Німеччини.
Тієї ночі друзі довго не могли заснути.
— Що ж це виходить, Микито Родіоновичу? — питав Андрій. — Куди ми потрапили?
— У дуже цікавий будинок! — весело відповідав Ожогін. — Тільки обережність, обережність і ще раз обережність! Можна гадати, що наш господар зв'язаний з якоюсь патріотичною організацією німців. За допомогою листівки я спробую викликати його на відверту розмову.
… Час минув непомітно, і за кілька хвилин до початку радіосеансу Грязнов вийняв з чемодана рацію.
З яким хвилюванням чекали друзі першої вісточки, першого привіту з Великої землі! Якими довгими здавались короткі хвилини!
Андрій старанно застругав п'ять олівців, поклав їх перед собою, взяв прес-пап'є і притиснув кілька аркушів паперу, щоб вони не рухалися, та прилаштував навушники.
І нарешті Батьківщина заговорила…
Ожогін збуджено ходив по кімнаті, а Грязнов наносив на папір знаки.
Майже півгодини тривав прийом, але це вже не хвилювало друзів: чим більше передавала Велика земля, тим краще.
— Нате… — промовив Андрій, скидаючи навушники і простягаючи списаний аркуш старшому товаришеві.
Андрій почав укладати рацію, а Ожогін сів за розшифровку депеші. Минула добра година, поки незрозумілі на перший погляд рядки набули певного змісту.
Ініціатива розвідників-патріотів була схвалена. Більше того: їм подавався розширений код, який значно полегшував передачі у відведений для роботи з Долінгером час. Батьківщину цікавили певні дані, і про все це було сказано чітко і ясно.
— Микито Родіоновичу, ми знову не самі, знову разом з усіма! — Андрій, веселий, збуджений, бігав по кімнаті.
— Так, Андрійку, — Микита Родіонович обняв друга за плечі, — ми знову на бойовій вахті, і від нас чекають активних дій.
Головне полягало в тому, що в майбутньому, проводячи сеанси з Великою землею, друзі могли не боятися за наслідки: адже вони просто «працюють» з Долінгером, виконують його завдання.
Відразу ж склали текст радіограми на завтрашній денний, сеанс. Треба було запитати Велику землю, чи відома їй доля німецького солдата Карла Вагнера.
Приблизно через годину Ожогін погасив світло, зняв маскування з вікна і навстіж розчинив його.
— Постіймо так, Андрійку, — тихо сказав Микита Родіонович, — помріємо кожен про себе.
V
Удень все населення міста вигнали на земляні роботи. У садах, скверах, у тінистих алеях поспіхом копали довгі й короткі зигзагоподібні щілини, окопи. В дворах і на площах обладнували криті, з кількома виходами бомбосховища.
Від робіт нікого не звільняли. Недалеко від готелю разом з усіма суху землю копали старий Вагнер, його робітник Алім, Ожогін і Грязнов. Німці працювали неохоче, ніби не розуміли, що відбувається; тривожними поглядами проводжали літаки, що пролітали в небі.
На місто за всі роки війни не впало жодної бомби, але біженці — берлінці, мюнхенці — розповідали стільки жахливого, що кров застигала в жилах. «Невже дійде черга і до нас?» думало багато городян.
Раптом насунула гроза, і робота припинилася. Поривчастий вітер підняв до неба стовпи пилюки, сонце затьмарилося, почався дощ.
Усі кинулися врозтіч. Ожогін і Грязнов, загубивши Вагнера і його робітника, хотіли бігти додому, але дощ посилювався з кожною хвилиною. Довелося заховатися в готелі Моллера.
Моллер зрадів несподіваній появі колишніх пожильців і відразу ж провів їх до своєї конторки.
— Як не соромно! — почав докірливо господар. — Як тільки виїхали з готелю, так і забули про нас. Невже не можна викраяти годинку-другу, щоб забігти в готель і провідати своїх щирих друзів?.. До речі, — раптом спохватився він. — Я зовсім забув спитати: у кого ви зупинилися на квартирі?
Читать дальше