Георгій Брянцев - Таємні стежки

— Ви хочете з нас професорів зробити, — жартома сказав Ожогін.

— Професорів не професорів, а спеціалістів, які не зайдуть у безвихідь при відсутності радіостанції. Отже… — Долінгер зробив невелику паузу, — чекаю вас у понеділок рівно о десятій вечора, а тепер беріть чемодан, я проведу вас…

— Ти розумієш, Андрію, що це все означає? — спитав Микита Родіонович друга, коли вони вже йшли по затемненій, зовсім безлюдній вулиці до себе в готель.

— Майже розумію, Микито Родіоновичу, — схвильовано відповів Андрій і міцно взяв Ожогіна під руку.

— Вся справа тепер у цій штучці, — Ожогін показав на чемодан. — Її треба берегти як зіницю ока.

На знак згоди Грязнов кивнув головою.

Кілька хвилин друзі йшли мовчки. Пересікаючи площу біля хлібного магазина, вони помітили несміливі людські тіні, які зливалися з коричневою стіною: городяни з вечора займали черги за хлібом.

… Моллер ще не пішов з готелю і покликав Ожогіна і Грязнова, коли вони пробиралися темним коридором у свій номер.

— Вікно у нас не замасковане, — попередив він. — Завісьте, а потім уже вмикайте світло. Мене й так тричі штрафували. До кожної щілини чіпляються.

Моллер увійшов слідом за друзями в номер, особисто задрапірував вікно, запалив світло і, побачивши в руках у Андрія акуратний чемоданчик, здивувався:

— Новенький? Який чудовий! Де ви його купили? — Він зробив рух, який видав його бажання негайно оглянути чемодан.

Але Грязнов не розгубився:

— Ну от… Ви цікавий, наче жінка, пане Моллер! Який же він новий, коли ми й приїхали до вас із цим чемоданчиком.

Відчинивши одежну шафу, Андрій поставив туди рацію і зачинив дверцята.

— … Можливо… можливо… — промовив Моллер, потираючи лоба. — Ви помітили, скільки літаків пройшло до фронту? Просто жах! Я рахував, рахував… майже до сотні дійшов, уже стемніло, а вони все йдуть і йдуть… Скажіть, по звуку можна визначити кількість літаків у повітрі?

Ожогін відповів, що ніколи не займався такою складною арифметикою.

Моллер уже перескочив на зовсім іншу тему:

— Ви знаєте новину? У певний час доби можна слухати передачі «Вільної Німеччини». І чого тільки вона не передає!

— У вас в готелі немає радіоприймачів, де ви умудряєтесь слухати ці передачі? — спитав Микита Родіонович, розшнуровуючи черевик.

— Та хіба я дозволю собі слухати передачі «Вільної Німеччини»! Між «Вільною Німеччиною» і концтаборами найкоротша відстань.

— Тоді звідки ж вам відомий зміст передач?

Моллер зніяковів. Нервуючись, він почав швидко обмацувати скатертину на столі. Відповів не зразу, а після тривалої паузи.

Про це, звичайно, можна було б і не говорити, але він скаже, його хороший знайомий, вірніше — його близький товариш, працює на міському радіовузлі, йому за службовим обов'язком доводиться все слухати, і він розповідає Моллеру.

— Я б порадив йому не слухати те, що забороняється слухати, — досить різко сказав Микита Родіонович, — а вам не базікати на цю тему.

Моллер встав з-за стола:

— Мабуть, це вірно. Ну, спіть, спіть… На добраніч! — І він швидко залишив номер.

Андрій замкнув ключем двері, прислухався, а потім відчинив шафу і вийняв чемодан.

Друзі сіли поруч і приклали до вуха по навушнику. Андрій вставив штепсель у розетку і почав настройку приймача.

Майже кожний ранок старий Вагнер проводив у своєму невеликому садку. Все тут було посаджене його руками, випещене і збережене його турботами: яблуні і сливи, груші і кущі аґрусу та смородини, оксамитові газони і клумби з квітами.

Минулий рік був неврожайним: майже нічого не принесли яблуні, дуже мало плодів дали груші і сливи. Очевидно, й тут позначалась війна: ніде було взяти добрив. А може, винен був він сам, Вагнер. Адже восени він не обкопав дерев, не розпушив біля них землю, не обгорнув їх снігом, весною не підрізав. Не було часу, та й важко все робити самому.

Прополовши грядку з редискою, Вагнер відчув утому і сів на східці ґанку, що вели в будинок. Як швидко тануть сили… Рік-два тому він міг копирсатися в саду хоч і півдня, а тепер!.. Минула якась година, і вже ниє спина, відчувається біль у кожному суглобі. Старий розправив плечі, сперся плечем на одвірок, замислився. Старий. Безперечно старий. І добре, що доля не забула про нього зовсім і послала йому хорошого помічника. Правда, щоб оформити перебування в домі Аліма Ризаматова як військовополоненого, довелося дати хабара знайомому офіцеру з комендатури.