Георгій Брянцев - Таємні стежки

Юргенс присвоїв Ожогіну і Грязнову паролі-клички, забезпечив їх перепустками для круглодобового ходіння по місту і грішми.

— У мене все, — закінчив він, ховаючи в кишеню одержані від друзів розписки. — Якщо є запитання — будь ласка, тільки швидше.

— У нас одне запитання, — почав Микита Родіонович. — Дуже настирливий по відношенню до нас власник готелю Моллер. Він буває у нас, запрошує до себе, багато базікає…

— Про що?

— Про все, що відбувається у місті, не виключаючи секретних відомостей.

— Нехай собі базікає…

— А що робити, коли він цікавиться нашою думкою про те чи інше питання?

— Він що, випитує що-небудь?

— Так.

— Старайтеся більше слухати його і якомога менше говоріть самі. Так буде краще.

На початку вузького провулка містилась пивна — «Бірхалле». Від інших пивних вона зовні нічим не відрізнялася, але в ній, крім пива, можна було одержати, правда, за високу ціну, чашку сурогатного кофе — темної рідини з поганим запахом — і бутерброди з мікроскопічних порцій ерзац-хліба й сиру.

Кожного ранку Ожогін і Грязнов приходили в пивну і займали столик. Вони змушені були снідати тут, бо в готелі, по талонах коменданта міста, їм давали лише обід. Друзі приходили в «Бірхалле» зразу ж після відкриття, щоб встигнути захопити місце в цьому завжди людному і гамірному закладі.

Збиралися тут спекулянти, лихварі, посередники в торгових операціях, люди з кримінальним минулим. Мармурові дошки столиків носили на собі сліди різних арифметичних підрахунків, за якими ховалися найрізноманітніші зговори та угоди. Скільки темних справ приховували ці обшарпані, старі столики!

Сьогодні друзі прийшли з деяким запізненням і поспішили зайняти крайній столик. Офіціант, який уже примітив цих відвідувачів і не раз одержував від них щедрі чайові, швидко підбіг і прийняв замовлення на бутерброди й два кухлі пива.

— Все знайомі обличчя, — сказав Андрій, оглядаючи зал.

— Так, набридли, — погодився Микита Родіонович. — Он того, рябого, що сидить біля вікна, я бачу щодня… Ти не озирайся, — попередив він Андрія. — Він посміхається і, мабуть, збирається підійти до нас.

Низький огрядний чоловік у сорочці з штучного шовку щось шепнув сусіду, встав з місця і попрямував до друзів. У цей час подали пиво і бутерброди. Незнайомий підійшов до столика і, присунувши вільний стілець, сів поруч з Ожогіним. Обличчя його було дуже спотворене віспою.

— Є справа, — сказав він замість привітання і поклав свою велику, густо порослу волоссям руку на руку Ожогіна.

— Будь ласка, — з цікавістю і здивуванням дивлячись на незнайомого, сказав Микита Родіонович.

— Можу влаштувати невелику партію гаванських сигар. Долари є?

Микита Родіонович заперечливо похитав головою, стримуючи посмішку.

— Фунти?

— Теж немає, — відповів Ожогін.

— Радянські карбованці? — вже пошепки спитав рябий.

— А цих тим більше.

— Жаль. Дуже жаль, — сказав незнайомий, скрушно похитавши головою. — Сигари справжні, без підробки. А що вас цікавить? — спитав він, ковтнувши повітря.

— Поки що нічого, — відповів Микита Родіонович, вже не стримуючи посмішки.

— Розумію… — Рябий багатозначно підморгнув. — Розумію, — і, потиснувши руку Ожогіну, встав і відійшов.

Що він зрозумів, друзі так і не усвідомили.

За сусіднім столом ішов торг за два ящики анілінових фарб.

— Ну й товариство! — тихо сказав Грязнов, нервово поводячи плечем.

— Нічого, звикнемо, Андрію.

Допивши пиво і поклавши на стіл гроші, друзі вийшли.

… По тротуару біля готелю прогулювалася дружина Моллера. Три хлопчики і три дівчинки йшли слідом за матір'ю попарно, взявшись за руки.

На привітання Ожогіна і Грязнова пані Моллер відповіла ледве помітним нахилом голови.

Зате її чоловік зустрів друзів так, наче не бачився з ними півроку. Потиснувши обом руки, він затягнув їх у свою конторку і мало не силоміць посадив на шкіряний диван.

— Суворо конфіденціально… щойно дізнався… Вчора вночі у готель, що на Штутгартштрассе, спеціально відведений для панів офіцерів, хтось із приїжджих вніс чемодан. Звичайний чемодан, отакого розміру. — Моллер показав розмір чемодана. — І що б ви гадали?

Друзі знизали плечима.

— У чемодані була пекельна машина!

— Що? — здивувався Грязнов.

— Пекельна машина! — повторив Моллер.

— Не може бути, — намагаючись встати, сказав Микита Родіонович.

Моллер рухом руки примусив його сісти.