Георгій Брянцев - Таємні стежки

Ризаматов зняв парашут з куща, на який приземлився, розіслав на чистому місці і склав. Тепер парашут можна взяти під пахву, і він не заважатиме рухатись. Але куди його сховати? Алім зробив кілька кроків у бік лісу. Праворуч пролунав дзвінкий гудок. Як видно, зовсім близько була залізниця чи завод…

Огляд галявини нічого втішного не дав. Алім заліз у середину найбільшого куща, розхилив гнучкі стовбурці, розгріб, як міг, землю біля самого коріння і поклав згорток у ямку.

Тепер тікати звідси, швидше тікати…

Алім почав заглиблюватись у ліс.

Дерева росли не густо, іти було легко, однак через кілька хвилин Алім зупинився.

Чому він іде саме сюди, вперед, а не назад, не праворуч, не ліворуч?

Десь далеко-далеко за лісом прогуркотів грім. Тільки тепер Алім помітив, що наближається гроза. Низько опустилися хмари, завмер ліс, було душно. Аліма охопило неприємне почуття. Чужа земля, чорна, мовчазна, непривітна… Алім притулився спиною до дерева, немов шукаючи під його гілками захисту.

Линув дощ. Гігантська ламана блискавка розколола темряву, вихопивши з неї на мить білі стовбури берез. Розлігся удар грому. Вітер зашумів листям, і цей шум злився з шумом дощу.

Алім все ще стояв заціпенілий. Вода вмила обличчя, освіжила засмаглі губи, потекла по комбінезону.

Грім продовжував гуркотіти, блискавки краяли небо, шугав вітер. Збуджений грозою, Алім пішов уперед, не розбираючи дороги, відхиляючи руками гілки, топчучи кущі і невисоку траву. Він не пам'ятав, скільки минуло часу — година, дві, три… Раптом ліс закінчився, відкрився темний, ніби злитий з небом, рівний простір поля. Біля самого лісу проходила дорога, вкрита щебенем. Алім зупинився: що робити — повернутися в ліс чи йти дорогою? Він боявся зустрітися з людьми. Хто б вони не були, це люди чужої країни. Але дорогою легко рухатись, а ноги так стомилися.

Вагаючись, Алім кілька хвилин постояв, нарешті зважився і пішов вздовж дороги — за його розрахунками, прямо на південь.

Минула, мабуть, ще година. Дощ стих. Небо посвітлішало. Спочатку Аліму здалося, що хмари розійшлися, але швидко він зрозумів, що помилився: наближався світанок. На сході з'явилася вузенька рожева смужка; вона почала помітно зростати, довшати, ширшати. Ніч минала, а за нею зникала і гнітюча темрява. Навколишні речі набували виразних обрисів. На горизонті Алім побачив будинки, багато будинків. Очевидно, дорога вела до міста.

Алім зупинився. Далі йти не можна. Він повернувся і попрямував до ще сплячого лісу.

«Добра штука — комбінезон», подумав юнак, залазячи в гущавину і вкладаючись на мокру землю, порослу травою.

Нервове потрясіння, фізична втома, голод — все позначилося відразу: Алім майже миттю заснув.

Але спав він неспокійно. Мозок продовжував працювати: знову пливли клуби диму, бушувало полум'я на крилах літака, знову йшов бій у повітрі, знову командир кричав: «За борт!» Та Алім ніяк не міг відчинити люк. Руки не слухалися. Він марно возився з защіпкою металевої кришки, відчуваючи жах перед полум'ям, що насувалося. Командир кричав, лаявся, штовхав Аліма в бік, квапив. Штовхани ставали все сильнішими і сильнішими, і Алім, застогнавши, прокинувся.

— Що це таке? — розгублено промовив юнак, ще не розуміючи, де він і що відбувається. Перед ним навпочіпки сидів чоловік.

Алім блискавично вихопив з кишені пістолет. Але чоловік не ворухнувся. Він продовжував сидіти і дивитися на Аліма поверх окулярів. Старече, старанно виголене обличчя було всіяне дрібними зморшками. Очі дивилися привітно, дружелюбно. Алім опустив пістолет. Цей чоловік у чудернацькому солом'яному капелюсі, в приношеному, але охайному костюмі, озброєний тільки заступом, нічим не загрожував Аліму.

Юнак і старий мовчки розглядали один одного: старий — з цікавістю, юнак — насторожено.

Мовчанку порушив старий. Він підвівся і промовив щось німецькою мовою.

Алім промовчав.

Старий посміхнувся і раптом спитав чистою російською мовою:

— Росіянин?

Алім машинально кивнув головою.

— Радянський?

— Так. Узбек.

— Льотчик.

Алім не відповів — комбінезон і шолом видавали його спеціальність.

Старий поцікавився:

— А як сюди потрапив?

Алім показав рукою на небо.

— Так, так… — посміхнувся старий. — Значить, з літака?

— Так.

— Подорож цікава…

— Нічого цікавого де бачу, — похмуро промовив Алім.

В глибині душі він був радий, що зустрів цього старого, а не фашистського солдата.

— А ви звідки знаєте російську мову? — задав він нарешті перше питання.